Людина, яка допомагала годувати світ

На початку 1900-х років молодята Кеті й Каппі Джонс залишили Коннектикут у США, аби розпочати нове життя фермерів у північно-західній мексиканській долині Які, мало відомому сухому і пильному місці, за кілька сотень кілометрів на південь від кордону з Аризоною.

Коли Каппі помер у 1931 році, Кеті вирішила залишитися. На той час у неї з'явився новий сусід: дослідна станція долини Які, великий сільськогосподарський дослідницький центр з дивовижними кам'яними стовпами й розумно спроектованими зрошувальними каналами.

Деякий час центр вирощував худобу, овець і свиней, а також апельсини, інжир і грейпфрут.

Але до 1945 року поля заросли, огорожі обвалились, а вікна розбили. Станцію заполонили щури.Отже, коли Кеті почула дивні чутки про молодого американця, який отаборився у цьому напівзруйнованому місці — попри відсутність електроенергії, санітарії або ж і просто проточної води — вона приїхала, аби подивитись у чому справа.

Там вона знайшла Нормана Борлоуга з Фонду Рокфеллера, який намагався вирощувати пшеницю, що могла б протистояти зерновій іржі, хворобі, яка занапастила багато культур.

Далі на південь, де він мав базуватися, сіяти потрібно було навесні, а врожай збирати восени. Тут же він планував скористатися особливостями клімату, аби сіяти восени, а врожай збирати навесні.

Однак у Фонду не було дозволу працювати в цьому регіоні, тому офіційно він не міг там перебувати.

Це означало відсутність техніки та будь-якої допомоги, аби зробити це місце придатним для життя. Але він все одно залишив дружину Маргарет і їхню доньку Джені у Мехіко і приїхав сюди.

"Мені часто здавалося, що я зробив жахливу помилку, погодившись на цю посаду в Мексиці", - зізнався він в епілозі своєї книги "Норман Борлоуг про всесвітній голод".

Але він був сповнений бажання розв'язати проблему голоду, яку бачив на власні очі. "Я є продуктом найгіршої депресії", - сказав він виданню Dallas Observer у 2002 році.

Кеті змилостивилася над молодим чоловіком, навчаючи його іспанської мови, запрошуючи його на щотижневе харчування, і дозволяючи йому митися і прати одяг. Пізніше він сказав, що без її допомоги не вижив би.

Вона також відвезла його до найближчого міста, Сьюдад-Обрегон, де — 23 роки по тому — головну вулицю перейменували на його честь.

Того ж 1968 року біолог зі Стенфорда Пол Ерліх і його дружина Енн (яка не зазначена автором) опублікували книгу, що мала ефект бомби.

У праці під назвою "Популяційна бомба", вони зазначали, що в бідних країнах, таких як Індія і Пакистан, населення зростало швидше, ніж виробництво продовольства.

Вони передбачали, що у 1970-х роках "сотні мільйонів людей помруть з голоду".

На щастя, Ерліх помилявся, бо не знав, що робив Норман Борлоуг.

Пізніше Борлоугу присудять Нобелівську премію миру за роки, які він проводив між Мехіко і долиною Які, вирощуючи тисячі й тисячі сортів пшениці, і уважно відзначаючи їхні особливості: цей сорт протистояв одному типу зернової іржі, але не іншому; другий сорт давав добрі врожаї, але з нього виходив поганий хліб; і так далі.

Він не міг дослідити ДНК пшениці, аби з'ясувати, які гени відповідали за які риси, тому що до розробки цієї технології мали пройти ще десятиліття.

Але він міг схрещувати сорти, які мали певні хороші риси, і сподіватися, що якийсь з отриманих нових сортів матиме всі хороші риси й жодної поганої.

Це була кропітка робота, але зрештою вона принесла плоди.

Борлоуг розробив нові сорти "карликової" пшениці, яка була стійкою до зернової іржі, приносила гарні врожаї, і — головне — мала короткі стебла, тому вони не перекидалися на вітрі.

Через подальші дослідження, він розробив схему того, як максимізувати свій урожай — наскільки далеко потрібно садити пшеницю, наскільки глибоко, скільки використовувати добрив і скільки води.

До 1960-х років Борлоуг уже подорожував світом, аби поширити знання про свої дослідження. Це було нелегко.

У Пакистані директор дослідницького інституту повідомив, що вони спробували його пшеницю, але врожайність була мала.

Борлоуг скоро побачив, чому. Ігноруючи його інструкції, вони посадили занадто глибоко, занадто далеко, і без підгодівлі рослини або прополювання поля.

Чоловік відповів, здивовано: "Але ж саме так, саджають пшеницю у Пакистані".

Багато хто не міг собі уявити, що революція можлива.

Близько півстоліття врожайність пакистанської пшениці була стабільною: ніколи не вище 360 кг на акр. Мексиканські фермери ж тепер отримували утричі більші врожаї.

То чи варто було спробувати перейняти сільськогосподарську методику з Мексики? Ні, сказав видатний академік: "Ці цифри доводять, що врожайність пшениці в Пакистані ніколи не зросте!"

Врешті-решт, його вміння сперечатись допомогло. Країни, що розвиваються, почали імпортувати насіння і методи Борлоуга. І з 1960 по 2000 рік їх врожайність пшениці потроїлася.

Аналогічна робота йшла й щодо кукурудзи й рису. Цей процес назвали "зеленою революцією".

Ерліх передбачав масовий голод, але населення світу зросло більше, ніж удвічі, і виробництво продовольства продовжувало рости разом із ним.

І все ж хвилювання щодо перенаселення ніколи не зникали. Це одне з найдавніших питань в економіці, яке задавав ще перший у світі професор "політичної економії" Томас Мальтус.

У 1798 році Мальтус опублікував "Нарис про принцип народонаселення", у якому зробив просте спостереження: населення збільшується в геометричній прогресії — два, чотири, вісім, шістнадцять, тридцять два. Виробництво ж продовольства ні.

Рано чи пізно, стверджував він, людей обов'язково буде більше, ніж їжі, і все це матиме дуже неприємні наслідки.

На щастя для нас виявилося, що Мальтус недооцінив той факт, що коли люди стають багатшими, вони зазвичай мають менше дітей, тому зростання населення уповільнилося.

Насправді, 1968 рік, коли Пол Ерліх робив свої страшні прогнози, був також роком, в якому глобальне зростання кількості населення почало сповільнюватися. Річний приріст знизився з піку 1968 року у 2,09% до 1,09% у 2018 році.

Мальтус і Ерліх також недооцінювали те, що представляє Норман Борлоуг: людську винахідливість.

Але в той час як зростання населення сповільнилося, ООН все ще передбачає, що до кінця століття ми додамо ще кілька мільярдів.

Деякі експерти побоюються, що врожайність продуктів не збільшується достатньо швидко, аби відповідати цьому темпу.

Прогрес уповільнився, і кількість проблем зростає: зміна клімату, нестача води, забруднення добривами та пестицидами.

Це проблеми, які сама зелена революція зробила лише гіршими. Дехто каже, що вона створює бідність, яка підтримує зростання населення: добрива та зрошення коштують грошей, яких багато селянських родин не мають.

80-літній Пол Ерліх зараз стверджує, що він не так сильно й помилявся. Можливо, якби й Мальтус був ще живий, він сказав би те саме.

Але чи може людська винахідливість знову стати відповіддю?

Оскільки генетична модифікація стала можливою, то здебільшого йдеться про стійкість до хвороб, комах та гербіцидів.

Хоча це підвищує врожайність, однак не є прямою метою діяльності.

Відтепер фокус починає зміщуватись. І агрономи лише починають досліджувати інструмент редагування генів CRISPR, який може робити те, що свого часу зробив Норман Борлоуг тільки набагато швидше.

Що стосується Борлоуга, то він бачив, що його робота призвела до проблем, з якими не вдається ефективно впоратись, але ставив просте питання — краще мати недосконалі способи вирощувати більше їжі або краще, аби люди вмирали з голоду?

Це питання, яке ми, можливо, будемо задавати в наступні десятиліття.