"Забуті" державою. Як працює соцдопомога біля лінії фронту

Про те, що спонукає соцробітників працювати в екстремальних умовах, з якими викликами стикається вітчизняна система соціальної підтримки – в матеріалі RegioNews.

Навантаження і зарплати

Практично чотири роки після початку повномасштабної війни заробітна плата соцробітників, які надають допомогу маломобільним громадянам на дому, становила 5-6 тис. грн на місяць на руки. Однак з 1 січня 2026 року за рішенням уряду посадові оклади працівникам соціальної сфери збільшили майже в 2,5 рази. Втім, постанова яку прийняв Кабінет Міністрів, носить рекомендаційний характер. А тому багато територіальних громад (ТГ) не поспішають піднімати зарплати – в тому числі через брак бюджетних коштів. Справа в тому, що витрати на соціалку в ТГ, на відміну від освіти і медицини, оплачуються з місцевого бюджету.

Опитування проведені в лютому серед громад Харківської області показали, що зарплату соцробітникам на той момент готові були підвищити лише 60% громад. Решта хоча і збиралися підняти, але пізніше. Втім, навіть нові зарплати не відповідають навантаженню, з яким стикаються соцробітники, в першу чергу прифронтових громад вважає Роман Лук'яненко – директор територіального центру соціального обслуговування "Берегиня" Дергачівської ТГ Харківської області. Зарплати соцробітникам в Дергачівській ТГ збираються підвищити в квітні до 18 тис. грн що після вирахування податків складе близько 14 тис. грн чистими.

Говорячи про складність роботи в прифронтовій громаді, Роман Лук'яненко вказує в першу чергу на інфраструктурну проблему: труднощі зі зв'язком, електроенергією, складнощі доступу до громадського транспорту, нестачею або відсутністю магазинів, аптек, банкоматів.

"Умовно, якщо до будинку маломобільної людини підведена вода але немає електроенергії, соцробітнику потрібно шукати колодязь в якому можна набрати воду і відвезти її підопічному. Також займають багато часу переїзди. Якщо магазини не працюють або немає громадського транспорту, соцробітнику доводиться якось шукати можливість дістатися до найближчого населеного пункту. Це високе навантаження", - розповів він RegioNews.

Раніше ми розповідали про соцробітницю прифронтового села Кирилівка Старосалтівської ТГ Харківської області – Ніну Трухач, якій через те що в населений пункт не ходив громадський транспорт, доводилося шукати різні можливості щоб замовити все необхідне в Харкові і Чугуєві для своїх підопічних. Вартість квитка на приватному транспорті для жителів Кирилівки до цих міст варіювалася від 2 до 3 тис. грн.

Роман Лук'яненко також вказує на необхідність вдосконалення соцробітниками свого теоретичного і практичного досвіду. Однак часу на навчання у людей немає. Робочий тиждень соцробітника становить 40 годин, проте багато хто працює понад норму. Тому навчатися люди можуть тільки в свій вільний час, якого не так багато.

Ініціативи влади та місцевий досвід

Складна обстановка вимагає від прифронтових громад нетривіальних підходів у наданні соціальної підтримки. Деякі цікаві підходи продемонстрував досвід Дергачівської ТГ. Ще до початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року адміністрація терцентру громади подбала про додаткові канали комунікації зі своїми співробітниками та підопічними. Також працівникам, які надавали соціальні послуги вдома, щоб уникнути поранень під час можливих обстрілів, було рекомендовано перерозподілити підопічних між собою так, щоб надавати допомогу в радіусі 15-20 хв пішки від будинку.

Крім того, був поліпшений зворотний зв'язок із населенням. Місто Дергачі з кількістю жителів більше 17 тис. чоловік було поділено на умовні 26 локацій, кожну з яких курував волонтер або штатний соцробітник. Це дало можливість оперативно інформувати городян про час видачі гуманітарної допомоги. Також такий підхід давав можливість мати більш повну інформацію про потреби людей, оскільки кожен волонтер мав безпосередній контакт з жителями і міг оперативно повідомити адміністрації міста про проблеми людей. Наприклад, людина не підпадає під категорію осіб які потребують підтримки, при цьому ситуація у неї така, що без сторонньої допомоги не обійтися.

Спираючись на власний практичний досвід, фахівці соціальної сфери Дергачівської ТГ в змозі критично оцінити пропозиції, які надходять від уряду в плані соцпідтримки. На думку Романа Лук'яненка, серйозною проблемою сьогодні є організація комунікації з Міністерством соціальної політики, сім'ї та єдності України. Викликає складнощі й робота з програмним комплексом, який впровадило міністерство, причому служба техпідтримки має заплутаний механізм звернення. У підсумку для організації кращого обміну досвідом та інформацією Роман Лук'яненко створив власний Телеграм-канал, який об'єднує 2,5 тис. фахівців соціальної сфери з усієї України, і де люди мають можливість ділитися і надавати один одному інформаційну підтримку.

Викликають питання й ініціатива Мінсоцу з введенням посади соціального менеджера на рівні громади – постанова Кабміну №64 від 14 січня 2026 року. В обов'язки співробітника входить оцінювання якості та потреби громади в соціальних послугах.

"Мені не зовсім зрозуміло для чого це робиться. Оскільки раніше ця функція була покладена на відділ соцзахисту, але зараз перекладається на окрему людину", – розповів Роман Лук'яненко.

Водночас ініціативу уряду зі створенням мультидисциплінарних команд у сфері соціальних послуг директор Дергачівського терцентру вважає перспективною. Завданням таких груп, до яких входять фахівці соціальної сфери, медицини, психологи та ін., є поглиблене оцінювання потреб людини, яка потребує соціальної підтримки. Спираючись на висновки мультидисциплінарної команди, громада має можливість більш повно підготувати комплекс заходів підтримки маломобільної людини.

Допомога між обстрілами

Якою б дієвою не була система соціальної підтримки, в екстремальних умовах багато що залежить від людей. Техніка безпеки вимагає виводити соцпрацівника з потенційно небезпечної зони. Однак багато хто на свій страх і ризик продовжує надавати допомогу землякам. Розповімо три таких історії.

Село Катеринівка Іллінівської громади Донецької області. Ще коли населений пункт перебував під контролем України і до лінії фронту залишалося кілька кілометрів, в селі продовжували залишатися до 40 місцевих жителів – в основному пенсіонери. Підтримку їм надавали дві медсестри і соцробітниця Тетяна Желтоброва.

На той момент велика частина Катеринівки була знищена, в селі не було світла, води й газу, деякі літні люди жили в землянках. Сама Тетяна Желтоброва проживала в наполовину зруйнованому будинку, коридор якого регулярно заливала дощова вода. Селом соцробітниця пересувалася в перервах між обстрілами на електровелосипеді, який їй передала адміністрація громади. Літнім людям жінка розвозила гуманітарну допомогу, продукти, воду, допомагала приготувати їжу, прибратися в будинку, наносити дрова, розтопити піч. Часом їй доводилося розбирати завали, під якими перебували постраждалі, на щастя, загиблих не було. RegioNews Тетяна Желтоброва розповіла, що давно могла б виїхати, але не змогла дозволити собі залишити напризволяще беззахисних пенсіонерів, багато з яких не мали змоги самостійно пересуватися.

"Мені совість не дозволяла виїхати. До останнього перебувала в селі разом з людьми і виїхала лише коли всіх почали евакуювати", – розповіла нашим журналістам жінка. Сьогодні Тетяна Желтоброва проживає в Києві.

Вибухова хвиля від авіабомби збила з ніг

Мешканка села Олександро-Калинове Іллінівської ТГ Зоя Панченко більше 30 років присвятила себе роботі соціальним робітником. Каже, настільки полюбила свою роботу, що навіть відмовлялася займати керівну посаду, так як не могла залишити підопічних, яких знала багато років.

До зайняття села російськими військами Зоя Панченко продовжувала надавати допомогу літнім людям незважаючи на важкі умови роботи. З наближенням фронту перебувати в населеному пункті стало небезпечно через удари бомбами і дронами. Одного разу КАБ-1500 вибухнув буквально в декількох сотнях метрів від місця, де перебувала Зоя Панченко.

"Почула гул немов летить літак. Підняла голову. Далі почула вибух, після чого відчула як вибухова хвиля збила з ніг. Я вдарилася об ворота, на мене полетіли уламки", – розповіла нашим журналістам соцробітниця.

Наступного разу 15-кілогрммовий фрагмент ракети впав у метрі від стіни будинку Зої Панченко. Залізяку потім забрали військові. Сам будинок в якому жінка проживала з чоловіком, постраждав тричі – в будівлі були вирвані віконні рами, пошкоджено дах.

Особливістю роботи соцробітниці прифронтового села стало постійне підвезення води літнім людям, а також встановлення ОСБ-плит на місці вирваних вікон. Будматеріали передавала адміністрація ТГ, а ось працівників, які могли б закрити вікна, не було. Тому Зоя Панченко за допомогою рулетки робила необхідні виміри, потім обрізала плити і встановила їх на місце вікон, зміцнюючи рами монтажною піною. У роботах жінці в міру сил допомагав чоловік Володимир Миколайович – інвалід III групи (має остеопороз кістки).

Зоя Василівна каже, що у неї в думках не було виїхати і залишити літніх людей. Свою позицію соцпрацівниця пояснює так: "Я не можу залишити беззахисного. Якщо людина потребує моєї допомоги, я зроблю все, щоб їй допомогти", – підсумувала жінка.

"Бабуся сказала, щоб я ховалася за неї"

Соціальна робітниця Малинівської ТГ Харківської області Олена Проценко, про яку ми розповідали в одному з недавніх матеріалів, надає допомогу літнім людям. Загалом у неї 20 підопічних. Серед них є ті, хто не підпадає під вразливі категорії оскільки у них є діти, які сьогодні проживають в інших регіонах або за кордоном, проте самі літні люди потребують догляду. Олені Проценко також доводилося працювати в екстремальних умовах, коли в перші півроку з початку повномасштабної війни Малиновська ТГ перебувала поруч з лінією фронту. При цьому жоден соцробітник громади, за словами жінки, на той час не звільнився, продовжуючи виконувати свої обов'язки. Як каже Олена Проценко, вона з колегами в той момент думали не про себе, а про людей, які потребували їх підтримки.

Пересуватися вулицями населеного пункту в умовах постійних обстрілів було небезпечно. Одного разу перебуваючи біля будинку однієї з бабусь, Олена Проценко потрапила під обстріл. Вона одразу кинулася в будинок до пенсіонерки, щоб переконатися, що з тією все в порядку. Літня жінка перебувала в кутку кімнати, проте побачивши Олену, сказала щоб та ховалася їй за спину.

"Бабуся сказала, щоб я ховалася за неї так як вона вже пожила свій вік. Сльози від таких слів навертаються. Я хотіла заспокоїти бабусю, а, виходить, бабуся заспокоювала мене", – розповіла RegioNews Олена Проценко.

***

Турбота про найуразливіших громадян – це показник справжніх пріоритетів держави. Не можна відновлювати і розвивати економіку країни, не побудувавши комплексних заходів підтримки населення. Ті заходи підтримки які сьогодні є в Україні, можливо, достатні для підтримки наймінімальнішого рівня життя людей. Але їх абсолютно не вистачає для покриття базових потреб людини і тим більше для її адаптації та розвитку.

Якість надання соціальної допомоги сьогодні багато в чому тримається на окремих людях, що можна пояснити їх спробою створити гідні умови життя тим хто потребує допомоги – хоча б на локальному рівні. Здається, що саме таким повинен бути настрій всіх тих управлінців, яким належить вибудовувати нову систему дієвої соціальної підтримки в майбутньому.