Великоднє перемир'я Путіна. Чи було воно взагалі і навіщо Кремль його оголошував

Яким було – і чи було – великоднє перемир'я

Ситуація у російсько-українській війні після приходу до влади у Сполучених Штатах Америки Дональда Трампа стрімко покотилася рейками переговорного процесу і зупинки бойових дій. Покотилася, але поки що нікуди всерйоз не докотилася. Звісно ж, через позицію країни-агресора – яка, звинувачуючи у свій час Україну у бажанні воювати до останнього громадянина, сама фактично втілює цей план у життя на своїх підданих.

І раптом у цей момент, коли Кремль продовжує викручуватися і максимально відтягувати момент зупинки бойових дій – Володимир Путін запропонував провести великоднє перемир'я. Перемир'я формально відбулося, бо Україна підтримала цей хід російського диктатора (не могла не підтримати), але чи було воно насправді?

Тут доведеться сказати – і так, і ні. З одного боку, на багатьох напрямках справді було помічене зменшення військової активності з боку російських окупантів. З іншого – президент України Володимир Зеленський уже заявив, що російські війська порушили оголошене їхнім же верховним головнокомандувачем перемир’я 2935 разів. Навіть якщо цифра і не є на 100% точною, сам факт порушень – очевидний. Питається – навіщо усе це було потрібно?

Маневри, які нікому не потрібні

Відразу відкинемо ту тезу, яку вкинули в український публічний простір українські ж ресурси та діячі – мовляв, росіяни вирішили використати це перемир’я для того, аби провести перегрупування і посилити наступ. Пояснимо, чому цю тезу не варто сприймати всерйоз.

По-перше, одна доба з хвостиком – це не той час, за який можна організувати серйозне перекидання військ. А заради якогось локального наступу на чергове село – затіювати ціле перемир’я, використовуючи самого Путіна, геть несерйозно. (Та і Україна могла зробити те саме, хіба ні? Інша справа, що ні у одних, ні у інших немає ні ресурсу, ні серйозних наступальних планів.)

По-друге, в нинішніх умовах провести такий процес непомітно – просто неможливо. Згадайте, що концентрацію російських військ біля кордону України в 2021-22 роках бачили усі. Інша справа, що не усі відреагували відповідно загрозі – але те, що підготовка ЗС РФ не пройшла у повній таємниці, заперечувати безглуздо. Тож навіщо усе це було потрібно Володимиру Путіну аж настільки, що він сам вийшов на сцену?

І тут ми повертаємося до переговорного процесу, який триває чи намагається тривати. Хто у ньому, цьому процесі зараз є головним союзником – свідомо чи несвідомо, ми не знаємо, але діє однозначно на руку – Російської Федерації? Це Сполучені Штати Америки. Ті самі Сполучені Штати, які очолює Дональд Трамп. Той самий Трамп, який до виборів хвалився, що зупинить війну за 24 години, а після перемоги на виборах обіцяв уже не настільки стрімкий мир, та все ж заявляв, що ось-ось війна завершиться.

Путін грає на Трампа

А вона не завершується. Відповідно, Трамп зараз почувається, м'яко кажучи, не дуже комфортно. Йому дехто уже навіть Нобелівську премію миру готовий був вручити, а фактично маємо тупцювання на місці – і жодного прогресу у переговірному процесі. Навіть тиск на очевидно слабшу і однозначно залежну від Вашингтона сторону війни – тобто Україну (а ви думаєте, навіщо був увесь той цирк у Овальному кабінеті?) – не подіяв. Що вже казати про тиск на Росію, якого ми поки що не бачили зовсім.

От і виходить, що президент США Дональд Трамп за перші місяці свого президентства не досяг жодного очевидного успіху. Не будемо ж ми всерйоз враховувати у перемоги Трампа історію з депортацією мігрантів до Колумбії. Це настільки мізерна історія, про яку і сам Білий дім не згадує, певно, розуміючи, що козиряти тут відверто нічим.

Мир в Україні – оце був би справжній успіх! Але його немає. І не буде. З однієї простої причини – Трамп тисне не на тих, на кого треба. Україні – і ми усі це розуміємо – відступати нікуди. Просто тому, що, відступаючи, можна зупинитися на українсько-польському кордоні. Тому погоджуватися на умови, з яким, як писали ЗМІ, Марко Рубіо полетів до Британії, українська сторона не стане. А от Росія могла б відступити, принаймні, зупинитися. Але на цьому напрямку президент США не робить нічого.

Трамп має зіграти на Путіна?

І це працює на руку Путіну. А він до того ж виступив із пафосно мирною ініціативою – що додає і йому в очах Трампа респектабельності, і самому Трампу аргументів проти України. От, мовляв, Росія пішла на такий важливий крок (хоча що тут важливого, якщо за кілька днів після цього перемир’я окупанти обстріляли автобус у Марганці, де загинув десяток людей і ще кілька десятків отримали поранення), а Україна не може поступитися якимись своїми принципами.

Фактично великоднє перемир'я – це одночасно і піар Володимира Путіна, і пас Дональду Трампу. Жодного практичного смислу у таких перемир'ях немає. От перемир'я на 9 травня, якщо воно справді готується – Путіну справді потрібне, бо йому потрібно провести парад на Червоній площі, і щоб на нього приїхали подивитися іноземні гості. А призупинення чи радше зменшення бойової активності на один день на честь церковного свята – це, будемо відвертими, ні про що.

Чи досяг Путін своєї мети? І так, і ні. Трамп цілком очевидно зчитав цей сигнал. Але навряд чи зможе всерйоз його використати. Принаймні, в історії із зірваними через демарш Рубіо переговорами цей аргумент не використовували (втім, і не треба було – теми Криму вистачило). Тож можна говорити, що, за великим рахунком, нікому нічого це перемир’я не принесло. Хіба що мешканцям прифронтових територій, які хоча б одну добу більш-менш спокійно прожили. А потім знову повернулися до звичного стану війни.