Генераторна демократія: замальовки з нашого дому

У певному сенсі – заступник Бога на час відключень. Не всемогутній, але корисний. Не всевидющий, зате чутний усім.

Він гуркоче під вікнами, як серце старого курця з багаторічним стажем, і дає прості, але безцінні радості. Теплі батареї і ліфт, який довозить людей до двадцять п’ятого поверху.

Коли на нього збирали гроші, все виглядало майже благопристойно, але з нюансами. Мешканці верхніх поверхів несли гроші першими. Висота дисциплінує. Коли ліфт не працює, демократія швидко стає особистою справою.

Ті, хто живе нижче, філософськи зауважували, що ходьба корисна для серця, і жертвували скромніше.Були й такі, хто не дав нічого. Зовсім.І з верхніх, і з нижніх поверхів – географія тут не має значення. Замість них довелося скидатися іншим. Не з героїзму, а з необхідності.

Бо суспільство влаштоване просто: якщо ти чогось не робиш, це не означає, що воно не буде зроблене. Це означає лише, що хтось інший просто зробить удвічі більше. Але дивна річ, у їхніх квартирах так само тепло. І ліфт піднімає їхні тіла з тією ж бездоганною байдужістю.

Тепер іде друга серія. Пальне

Генератор, як з’ясувалося, не харчується повітрям. Йому потрібен дизель. Регулярно. У будинковому чаті закипіли пристрасті. Люди бачать одне одного. Хто скинув. Хто скинув удвічі більше, розуміючи, що хтось не скине взагалі. А хтось просто мовчить. Ігнорує. І користується всіма благами спокійно і впевнено.

Найбільше вражають рантьє. Ті, хто тут не живе, але живе з цього. Квартири здають, прибуток отримують і щиро вірять у комунізм, але для обмеженого кола осіб.

Навіщо витрачатися? Дурень скинеться. Розумний скористається. Бізнес має бути рентабельним, а мораль – опціональною. Вони не відводять очей. Їх просто немає кому відводити.

Ці люди існують у вигляді номерів карток, на які щомісяця надходять гроші від арендаторів, які, користуючись всіма благами дому, приїжджають на добу зі своїми чемоданами і гадки не мають про нашу сагу.

І на тлі всього цього хаосу є одна фігура. Таку зазвичай не помічають, поки вона не зникне. Їй би поставити пам’ятник. Скромний. Бронзовий. З каністрою.

У нас є Людина. Він виходить у двір і вдень, і вночі. У дощ, у мороз, у години, коли нормальні люди сплять або сваряться в чатах. Він годує генератор, слухає його, перевіряє, вмикає і вимикає рубильники. Він робить роботу цілої обслуговуючої компанії, яка справно надсилає рахунки і ворушиться тільки після доброго, колективного штурхана.

Йому пропонували гроші. Логічно ж. Скинутися на умовну зарплату. Назвати це справедливістю. Він відмовився. Нічого не пояснював. Просто пішов заправляти генератор. Є в цьому щось безнадійно вперте. І водночас високе. Властиве людям, які не можуть інакше, навіть якщо дуже хочуть.

Світ ділиться не за ідеологіями і не за доходами. Він ділиться простіше. Є двигуни. Ті, хто тягне світ без зайвих слів. Є пасажири. Ті, хто платить за квиток і чекає сервісу.

І є зайці. Ті, хто впевнений, що банкет завжди за чужий рахунок. Найсумніше, що всі вони їдуть в одному ліфті. І ліфт не зупиняється від несправедливості.
Він просто їде вгору. Поки в баку є паливо, залите чужою рукою в холодній темряві.