Замість підтримки – суди і хамство: як складається доля "героїв тилу"

Недостатня медична допомога, бюрократія, спілкування і листування з держслужбовцями розтягнуті на місяці та роки. Багато хто з українських робітників, яким не пощастило отримати тяжкі травми через обстріли і міни, змушені витрачати багато сил і часу на збір документів, необхідних для оформлення пенсій та пільг. Деяким доводиться наймати адвокатів, звертатися до суду. Представляємо історії кількох українців, чий життєвий досвід може свідчити про значні проблеми у вітчизняній системі соціальної підтримки.

На обстрілі пекло не скінчилося

Мешканка Шосткинського району Сумської області Ольга Золотова багато років працювала касиром в "Укрзалізниці". У жовтні минулого року вона перебувала з пасажирами у вагоні поїзда, що затримувався на станції і в який потім вдарив "Шахед". Загинув літній пасажир, а саму Ольгу врятував працівник залізниці, витягнув її з охопленого полум'ям вагона. Ольга отримала важку травму ноги, згодом їй оформили інвалідність третьої групи.

Сьогодні лікування Ользі дається важко. Вона перенесла вже три операції в Києві. Грошима допомогли працівники залізниці, і частково – "Укрзалізниця". Але чималу частину грошей довелося платити самій при зарплаті в 6-8 тис. грн. Наприклад, одна поїздка до Києва на таксі, інакше вона не могла дістатися, обійшлася в 9 тис. грн.

Паралельно з лікуванням жінка займалася збором необхідних документів, зокрема, для оформлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни (далі – статус). Всім громадянам, хто отримав травми через обстріли, держава гарантує підвищену пенсію та пільги. Попри те, що з моменту події минув рік, більшу частину документів Ользі зібрати так і не вдалося. І замість того щоб займатися лікуванням, їй доводиться сидіти за телефоном і дзвонити в управління і департаменти, з'ясовувати, які потрібні ще документи, дізнаватися причини затримки відповідей, писати запити і скарги, а також їздити спілкуватися з держслужбовцями.

"Чиновники, до яких я звертаюся, спілкуються зі мною так, ніби я сама винна, але я лише намагаюся домогтися що мені належить. Одна держслужбовиця якось сказала мені: "З вами взагалі ніхто не хоче спілкуватися, бо ви всіх дістали!" – розповіла Ольга RegioNews. Про те, що такий стан речей не є нормою, свідчить аналогічна ситуація з колегою Ольги з Ямполя – також працівницею залізниці, яка отримала інвалідність через удар БПЛА. Та взагалі не вникала в питання того, скільки їй потрібно платити за операцію, які документи збирати для оформлення пенсії по інвалідності – все за неї робив роботодавець.

Суди та роки очікувань

В Україні з початку війни були прийняті закони, які повинні підтримати постраждалих працівників. Інша справа – виконання законодавства. Взяти, наприклад, Закон України 2980-IX від 20 березня 2023 року, який передбачає одноразову виплату постраждалим від обстрілів працівникам критичної інфраструктури, а також держслужбовцям. Сума одноразової виплати становить від 200 тис. грн до 800 тис. грн залежно від групи інвалідності або 1 млн грн у разі загибелі. Але процедура отримання виплат настільки забюрократизована, що грошей люди не можуть отримати роками. За даними, які наводяться в публікації Socportal, Пенсійний фонд України (ПФУ) в 2026 році відхилив 64,5% заяв на виплати за законом 2980-IX. І це незважаючи на зміни в законодавстві в лютому цього року. Надмірну бюрократію визнав і голова фінансового комітету Верховної Ради України Данило Гетманцев, який зазначив, що постраждалі працівники критичної інфраструктури не повинні відстоювати своє право в судах, гарантоване законом. Про те, як люди борються за гарантовані законом виплати, свідчать наступні випадки.

Мешканка Тернопільської області Валентина Попадич разом із чоловіком Василем багато років працювали провідниками на "Укрзалізниці". На День незалежності 24 серпня 2022 року у потяг, в якому перебувало подружжя, на станції Чаплине влучила ракета. Загинуло 25 осіб, у тому числі чоловік Валентини, а сама жінка отримала третю групу інвалідності. ПФУ в Тернопільській області відмовився виплатити постраждалій одноразову допомогу за законом 2980-IX, мотивуючи тим, що об'єкт "Укрзалізниці", в якому працювала Валентина, не був внесений до Реєстру об'єктів критичної інфраструктури. У результаті жінці довелося звертатися до суду, а потім відстоювати свої права в апеляції. В обох випадках суди стали на бік Валентини.

У грудні 2023 року в місті Торецьк Бахмутського району Донецької області пожежник-рятувальник отримав травму під час гасіння пожежі внаслідок артилерійського обстрілу. Чоловік перебував на даху будівлі, і перекриття під ним раптово провалилося. Працівник ДСНС тяжко травмував руку та отримав третю групу інвалідності. Проте в Головному управлінні ПФУ в Дніпропетровській області в одноразовій виплаті за законом 2980-IX йому відмовили, пославшись на те, що поранення не було пов'язане з виконанням посадових обов'язків. В результаті потерпілий змушений був звернутися до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, який в квітні 2025 року прийняв рішення на його користь, що в лютому 2026-го підтримав Третій апеляційний адміністративний суд.

Мешканка Ізюма Харківської області Наталія Шевченко більше трьох років домагалася належної за законом 2980-IX одноразової виплати її родині за загибель чоловіка Михайла Шевченка. Той був працівником місцевого водоканалу та загинув 7 березня 2022 року під час виконання посадових обов'язків. Збір всіх документів у Наталії зайняв багато часу – одне лише розслідування нещасного випадку тривало півтора року. Журналістам RegioNews Наталія розповіла, що була повністю впевнена, що у неї не виникне труднощів з отриманням компенсації, так як чоловік працював на підприємстві, що вважається об'єктом критичної інфраструктури. Однак ПФУ в Харківській області у виплатах вдові відмовили. І лише в липні 2026 року після неодноразових звернень до ПФУ, Омбудсмена і завдяки змінам у законодавстві Наталії вдалося домогтися належних виплат.

Коли опускаються руки

Раніше ми розповідали історію Олени Семеніхіної – старости села Садове Херсонської області, що розташоване в декількох кілометрах від лінії фронту. Восени 2024 року голова села підірвалася на протипіхотній міні-пелюстці, коли намагалася допомогти працівникам комунальної служби – чоловіків поранив дрон. В результаті вибуху Олена втратила частини ноги і тепер змушена носити протез. Незважаючи на поранення, жінка продовжує виконувати свої посадові обов'язки. Водночас голова села засмучена тим, як підтримують людей, що продовжують працювати з ризиком для життя поблизу лінії фронту. Наприклад, на відміну від військовослужбовців, цивільне населення, в разі поранення, отримує найпростіші протези.

"Я не прошу ставитися до працівників на передовій по-особливому, але хоча б з протезуванням можна було надати більш гідну підтримку. Я після поранення отримала протез, який більше нагадує колодку: натирає ногу, не можу надіти на нього взуття. Я його навіть не використовую – стоїть в кутку квартири, а я на палицях так і стрибаю", – розповіла Олена Семеніхіна.

Завідувач дитячого ортопедо-травматологічного відділення одного з медзакладів у Маріуполі Леонід Безкровний у березні 2022 року перебував в оточеному місті та брав участь у наданні медичної допомоги постраждалим. Одного разу по дорозі в лікарню потрапив під обстріл, отримав важке поранення і втратив ногу. Перша наша бесіда з Леонідом Петровичем відбулася в квітні 2025 року, тоді чоловік безуспішно намагався оформити статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Однак через складнощі з отриманням акту судово-медичної експертизи та хамства з боку працівників поліції в Черкасах, які порадили йому "їхати в свій рідний Донецьк або Луганськ, і там вирішувати питання", чоловік вирішив всі свої спроби залишити. Коли ж ми днями знову зв'язалися з Леонідом Безкровним, він повідомив, що зміг таки зібрати всі документи і в липні цього року оформив статус. Але для цього йому довелося заручитися підтримкою юристів і самому більше року домагатися отримання необхідних документів, звертаючись до СБУ, поліції, інших інстанцій.

За допомогою адвоката в отриманні статусу звернувся ще один герой нашої публікації – Роман Прокуда з Харкова, який у жовтні 2022 року підірвався на міні, коли по роботі намагався евакуювати транспорт під Балаклією. Як і Леонід Безкровний, Роман вирішив залишити всі спроби отримати статус, після того як багаторазово вислуховував хамство з боку держслужбовців та працівників МСЕКу, які змушували його щоразу бігати по кабінетах з довідками, при тому що чоловікові важко пересуватися на протезі.

"Але потім я за порадою знайомих найняв адвоката, і вже він вів усю переписку по отриманню документів. Статус особи з інвалідністю внаслідок війни я отримав на початку вересня", – розповів Роман.

Що не так?

Чому постраждалим настільки важко домогтися виплат, на які вони мають законне право? Один з аспектів – важке економічне становище України, фінансування бюджетної сфери практично повністю залежить від міжнародної допомоги і кредитів. В той же час на думку спадають мільйонні зарплати топ-менеджерів державних корпорацій, суперпенсії суддів, прокурорів, депутатів, а також стратегічно важливі підприємства, що наразі перебувають у приватній власності. Тому з нестачею фінансів все не так однозначно. Раніше директор Українського інституту політики Руслан Бортник висловлював думку, що в умовах гострого дефіциту грошових коштів на виплати соцдопомоги, одним з рішень міг би стати перерозподіл внутрішніх ресурсів – тих же надвисоких зарплат та пенсій. Також, вважає він, суттєво допоміг би контроль обігу тіньових коштів за рахунок підвищення ефективності боротьби з контрабандою на митниці, ефективності функціонування податкової системи, боротьбі з корупцією та ін.

На жаль, нічого з прогресивних кроків сьогодні не робиться. Замість цього держава робить акцент на жорстку економію за рахунок урізання і посилення заходів щодо отримання соціальної допомоги тими, хто її гостро потребує. Подібні підходи мають далекосяжні негативні наслідки, оскільки призводять до дестабілізації відносин між громадянами і державою, викликають у населення почуття недовіри і розчарування з усіма подальшими наслідками. Для відновлення і розвитку країни необхідно, щоб люди вірили своїй державі, були мотивовані докладати максимум зусиль для її розвитку. Але на тих підходах і принципах, на яких сьогодні стоїть українська реальність, взаємної довіри не вибудувати, економічного буму не створити.