У Трампа не так багато важелів впливу

На перший погляд, це виглядає дивно. Справа навіть не тільки в тому, що російські поставки не впливають на світовий ринок нафти та нафтопродуктів так, як заблоковані поставки нафти з країн Перської затоки через Ормузьку протоку. Головне – що Сполучені Штати наполегливо боролися із постачанням нафти та нафтопродуктів з Російської Федерації у відповідь на вторгнення Росії в Україну. Боролися за адміністрації Байдена, продовжили боротися за адміністрації Трампа. Останні санкції проти головних нафтовий компаній Росії – "Роснєфті" та "Лукойла" підписав саме Трамп. І саме Трамп запроваджував тарифи на індійські товари, бо вимагав від премʼєра Індії Нарендри Моді припинити закупати російську нафту. Так, після початку блокади Іраном Ормузької протоки Міністерство фінансів США кілька разів видавало ліцензію, що дозволяла індійськім нафтопереробним підприємствам купувати російську нафту з танкерів. Але на даний момент дія цієї ліцензії не продовжується і купувати нафту російського виробництва можна тільки всупереч американським санкціям. Здавалося б, якщо Дональд Трамп так зацікавлений у зменшенні ціни на дизельне паливо, перше, що він може зробити – це скасувати санкції проти Росії, а не вимагати від України припинити удари по російських НПЗ. Але ми розуміємо, що скасовувати санкції американський президент не буде, бо жодних інших інструментів тиску на Путіна у нього просто немає. А от про Україну та її причетність до підняття цін на заправках згадає.

Ми увійшли в дуже небезпечний період. Кожен американець може це зрозуміти, коли подивиться на календар і на табло цін на заправках. Проміжні вибори до конгресу, які обіцяють перемогу демократів, стрімко наближаються. А ціни на заправках не падають, а зростають. І американському президенту потрібно негайно знайти винних у цьому зростанні.

Звинуватити Іран – реального винуватця енергетичної кризи, що продовжує не тільки блокувати Ормузьку протоку, але й створювати руками своїх "проксі" можливості для блокади Баб-ель-Мандебської протоки, тобто повного припинення експорту нафти з Перської затоки – означає визнати, що з Тегераном не можна домовитись, а на його нову владу не можна вплинути. І тоді виникнуть незручні питання щодо продуманості американських ударів по Ірану, здатності добитися енергетичної безпеки і протистояти спробам тиску на Америку і весь світ шляхом блокади нафтових маршрутів. І відповіді на ці питання навряд чи покращать репутацію тих, хто сподівався на швидку перемогу над режимом аятол.

Тоді залишається Україна, яка вже не вперше використовується у американській передвиборчій кампанії. Адже сказати, що саме українські удари по російських заводах призводять до збільшення цін – це набагато більш комфортно, ніж нагадати про справжні причини цифр на табло.

Що Україні в цій ситуації робити? Як на мене – зберігати свою позицію й водночас не сваритися з адміністрацією президента США у критичні для неї часи. Удари по нафтопереробних заводах – один з найважливіших інструментів примусу Росії до миру. Це треба пояснювати і президенту США, і його міністрам. І водночас памʼятати, що у Трампа не так багато важелів впливу не тільки на Росії, але й на Україну також. Так що якщо навіть припиняти одні удари – треба мати можливість здійснювати інші, проти чого не виступає Трамп. Але – здійснювати за більш дієвою американською допомогою. Де ж наші "Томагавки"?

Ну і найголовніше – що зараз не вимагав би американський президент від українського колеги, мова йде про дистанцію у кілька тижнів. Після 3 листопада 2026 року ми опинимося у зовсім новому світі – світі, у якому українські удари по російських нафтопереробних заводах навряд чи будуть найбільшою проблемою Дональда Трампа.