Декілька думок після сьогоднішнього саміту "коаліції охочих"

Не партнерів, а союзників. Путін союзників має. Як мінімум - Північна Корея, яка відправляє на фронт свою живу силу.

Тобто нам конче треба конкретний оборонний договір з тими, хто не просто підписує якісь "гарантії", а по суті однозначно воює за тебе. Такими можуть бути США, Японія, Британія.

Якщо в майбутньому наша модель існування - це Ізраїль, то нам треба саме союзники.

Ви бачите в Макроні чи Мерці, союзників? Особисто я - ні. Я б називав їх навіть не партнерами, а попутниками.

Памʼятаєте заяви Мерца про "Тауруси" для України уже на другий день після обрання, якщо Путін не зупиниться? Путін зупинився? Тауруси передали?

От так і з цими "запевненнями".

2. Питання дефініцій. Одні кажуть - будуть гарантії "після закінчення бойових дій", інші - після "встановлення миру".

Це в якому майбутньому? Через рік-два-десять? А якщо національні парламенти цей документ не ратифікують, що тоді?

І що робити з позицією тих країн, які вже зараз кажуть, що воювати за нас не будуть? Вони і за себе-то не дуже й готові.

Висновок: електоральні цикли давлять на мізки так, що відбувається ерозія здорового глузду. Що ж…

3. Єдиним фактом, який можна зафіксувати на сьогоднішній день, є розуміння, що Європа вже далеко не єдина. Є відверті пособники Росії, є "ждуни", які згодні, щоб це вже нарешті хоч якось закінчилося, і є ще частина тих, хто хоче, щоб Україна вистояла. Хоч тезу про те, що Росія має однозначно програти, я сьогодні так і не почув.

4. Всі сьогоднішні дії не дають відповіді на запитання - а чи зупиняють вони путіна сьогодні. І відповідь однозначна - ні.

5. Субʼєктність України - в її Збройних силах. Хотілось би, щоб ще було б і в тилу, але зараз це ілюзія, бо не вистачило мудрості.

А загалом сценарій очевидний. Він вимальовується само собою. І він досі в перспективі нагадує корейський.