Майданократія: захисний механізм чи хвороба української політики

Проміжний результат Другого картонкового майдану не може не тішити. Я не беруся оцінювати військові таланти Сирського і Драпатого (не маю для цього ані достатніх компетенцій, ані достатньої інформації), але очевидно, що це символи двох різних армій.

Сирський, якого я часто називав "духовним онуком Жукова", уособлював армію минулого. З усіма її плюсами і мінусами. Випускник елітного радянського військового училища, він символізував кастовість в армії, розподіл на "мундири" та "піджаки". Для генералітету він був свій, для людей, що потрапили в армію з цивілки, – як правило, чужий. Він був символом армії, в якій "накази не обговорюються – накази виконуються". І це була армія минулого.

Бо армія майбутнього – це ті, кому можна наказати, але не можна змусити. Бо можна під загрозою покарання чи знущаннями загнати людину з Калашом в передовий СП чи ВОП, але насильством не змусиш людину керувати дроном.

Сама логіка процесу геть інша. Дронарі – це інтелект, взаємодія та певна автономність. Етос "Скелі" в СБС апріорі не працює.

Сама логіка технологічної війни є не просто іншою – вона протилежна "духу Жукова": "мы за ценой не постоим"…

Сподіваюсь, генерал Драпатий, який виріс на цій війні з комбату до Головкому, знову стане "точкою зборки" і для карʼєрних військових з їхнім культом дисципліни та єдиноначальства, і для "піджаків", з якими стимули працюють набагато краще за примус. І тоді армія залишиться дисциплінованим військом, але воскресить усі ті риси, які допомогли нам вистояти в 2022 році.

А тепер повернимося до того, Як був досягнутий позитивний результат. Бо жодних ознак, що Зеленський збирався міняти Сирського на будь-кого іншого, ще місяць тому не було. Отже, Головкома змінили під тиском вулиці. Бо вулиця – це наразі єдина можлива форма квазіполітичного процесу, який може нагадати Президенту, що сконцентрував всю владу в країні, що він не самодержець – він "найвища посадова особа в державі", в якій – за Конституцією – єдиним джерелом влади є і залишається народ. Навіть під час війни.

Але народ і вулиця – геть не тотожні феномени. Вулиця пасіонарна, активна, емоційна. Вона дуже легко перетворюється на натовп. А натовп дуже легко створює собі кумирів: від Робеспʼєра до Троцького, від Гітлера до Фіделя Кастро. А у вік кривого дзеркала соцмереж – і поготів. Уявіть, якби пацієнти обирали головного лікаря лікарні…

Медісон, батько американської конституції, четвертий президент і один із батьків-засновників США, писав про владу вулиці: охлократії "завжди були видовищами сум'яття і чвар, завжди виявлялися несумісними з особистою безпекою чи правом власності і загалом були настільки ж короткими у своєму існуванні, наскільки жорстокими – у своїй загибелі".

Звичайно, громадяни мають право на протест. І коли ми, українці, відчуваємо, що влада перейшла якусь критичну межу, ми маємо здорову звичку виходити на майдани. Бо це останній запобіжник проти перетворення на автократію російського чи білоруського зразка. Але коли майдани призначають і знімають головкома, це не є гуд. Це є симптомом задавненої хвороби політичної дисфункції в Україні. Де політику підміняють непотизм і патрімоніальні піраміди. Де держава тримається не на стримуваннях та противагах та здоровій політичній конкуренції, а на лояльності до "електорального монарха".

Майданократія – це захисна реакція хворого політичного організму. І якщо її не лікувати, одного разу вона може перетворитися на агонію. А ми точно заслужили на краще майбутнє.