Що Зеленському робити далі з українськими олігархами

Задача ця актуальна вже майже 20 років. Мова йде не просто про боротьбу з олігархами, а про подолання надмірного та деформуючого впливу великого бізнесу на політику. Немає жодних сумнівів у необхідності деолігархізації і в політиці, і в економіці. Але при цьому треба чітко визначитися, що розуміти під деолігархізацією: повне "розкуркулення" олігархів, що можливо тільки за допомогою суто авторитарних методів; або обмежування впливу олігархів у економіці, політиці і медійній сфері, яке може бути поступовим або більш рішучим, помірним або більш радикальним. Відповідно різною повинна бути стратегія і тактика процесу деолігархізації. Враховуючи масштаби впливу олігархів в українській політиці та економіці, навряд чи можлива швидка, легка і остаточна перемога над усіма олігархами одночасно (такий собі бліцкриг у боротьбі з олігархами). Більш того, будь-яка спроба почати війну з усіма олігархами одночасно буде смертельно небезпечною для будь-якого українського керівника. Це як вести війну одразу на декілька фронтів і різними ворогами одночасно. Не дивно, що ніхто з українських президентів навіть і не намагався це робити. Набагато простіше (і ефективніше!) з олігархами домовлятися і співпрацювати. Тим більше, що це найбільш прийнятна модель відносин і для самих олігархів.

Але об'єктивно ослаблення олігархів і відповідає суспільним інтересам, і інтересам будь-якого президента України (якщо він хоче бути сильним державним лідером). При цьому вкрай важливо мінімізувати величезні ризики, які неминуче виникнуть в процесі такої боротьби, а також сформулювати правильну і послідовну стратегію і тактику деолігархізації. Як вже зазначалося, така стратегія може бути різною, в залежності від обставин і державних інтересів. Зазначу лише кілька можливих базових стратегій політики щодо олігархів:

1) мирне співіснування з олігархами на основі рівних "правил гри" для всіх, з рівновіддаленістю президента від всіх олігархів;

2) активне залучення великого бізнесу для вирішення найважливіших державних завдань (модель, яка використовувалася в Японії та Південній Кореї), але без штучних привілеїв для якоїсь однієї бізнес-групи;

3) довготривала політика поступового обмеження впливу олігархів у економіці (демонополізація), медійній сфері (через спеціальні законодавчі обмеження) і політиці (через активну і жорстку боротьбу з політичною корупцією);

4) рішуча, але гнучка і почергова боротьба з олігархами (спочатку з одним, потім з другим, третім і т. д.).

Яку саме стратегію обрати, залежить від політичних умов (і внутрішніх, і зовнішніх), цілей керівництва країни, готовність і схильність керівництва країни до того чи іншого варіанту стратегії. При цьому по кожному з цих варіантів стратегії можуть ще бути і різні тактичні лінії. І все це повинно бути продумано на кілька ходів вперед. У боротьбі з олігархами краще уникати імпровізацій, хоча, як показала історія з санкціями проти Медведчука, несподівані і сильні тактичні ходи можуть бути дуже ефективні.

На закінчення застережу від ілюзії, що боротьба з олігархами принесе президенту велику популярність і зростання рейтингів. Ну хіба що олігархів одного за іншим почнуть саджати у в'язницю. Але це буде можливо, як вже зазначалося, тільки при використанні авторитарних методів. При нинішній судовій системі і при нинішньому стані правоохоронних органів такий сценарій навряд чи можливий.

А ось падіння рейтингів цілком можливо. Адже опальний олігарх може розв'язати проти глави держави масштабну інформаційно-політичну війну, що називається, не на життя, а на смерть. Саме тому стратегія і тактика деолігархізації повинна бути чітко визначена і відкалібрована на самі різні сценарії розвитку подій.