Романс Зеленського з Єрмаком затягнувся так надовго тому, що Зеленський довго освоювався у президентському кріслі

Коли президент України Леонід Кучма відправив у відставку першого голову своєї адміністрації Дмитра Табачника, я був настільки натхнений цим рішенням, що навіть присвятив йому завершальний сюжет програми "Вікна у світ", яку я тоді провадив на телеканалі СТБ. Сюжет був музичним: протокольні кадри з Табачником супроводжувала пісня російської естрадної діви Алли Пугачової про "справжнього полковника", який виявився злодієм. Адже, як відомо, останньою краплиною, яка нібито примусила Кучму позбутися свого тодішнього фаворита, було рішення Табачника отримати погони полковника української армії.

Це була відверто хуліганська витівка, але той, хто памʼятає перші місяці президентства Кучми, добре мене розуміє. Відверта орієнтація на Москву за допомогою нахабного фаворита, який не приховував – ніколи не приховував – своєї зневаги до всього українського, ставила питання, наскільки взагалі Україна після виборів 1994 року може відбутися як справжня незалежна держава – або ж нам доведеться назавжди задовольнитися статусом перейменованої радянської республіки із "червоним директором" на чолі. Вигнання проросійського фаворита зменшувало політичний вплив Москви (хоча й не позначалося на економічному) і створювало умови для посилення позицій державників у оточенні Кучми – таких як Євген Марчук або Володимир Горбулін. Але водночас ця відставка з роками довела ще одну добре відому істину: авторитарний лідер не завжди потребує фаворита. У майбутні роки свого перебування на посаді президента України Леонід Кучма вже ніколи не допустить "помилки Табачника" й не дасть нікому зосередити в руках власні повноваження. Однак на авторитарний стиль управління самого Леоніда Даниловича та на його маніакальне директорське бажання контролювати все і всіх це не вплине. Якщо подумати, в епоху Кучми ми мали два авторитаризми – із фаворитом та без нього, але від відсутності фаворита авторитаризм зовсім не став демократією. Ба більше, з роками я усвідомив, що зовсім не бажання стати полковником стало причиною падіння Табачника. Просто в перший період свого перебування на Банковій Кучма не дуже впевнено почував себе у президентському кріслі. До того ж Табачник міг бути чудовим комунікатором між новим президентом і його російськими прихильниками – такими як Костянтин Затулін, які допомагали Кучмі у передвиборчій кампанії й чекали за цю допомогу щедрої відплати. Коли Кучма став почувати себе у президентському кабінеті як вдома, встановив особисту комунікацію з Єльциним і різні там Затуліни йому просто більше були не потрібні, виявився непотрібним і Табачник. І Кучма – досвідчений мисливець, який знав, що таке чекати у засідці – скористався першою-ліпшою помилкою свого колишнього фаворита, щоб його позбутися і надалі правити самодержавно.

Романс Володимира Зеленського з Андрієм Єрмаком затягнувся так надовго просто тому, що Зеленський міг освоюватися у президентському кріслі набагато довше, ніж Кучма, і фізично потребував фаворита. Попередник Єрмака на чолі президентського офісу Андрій Богдан також виконував обовʼязки не стільки керівника канцелярії, скільки фаворита президента, але, як і Табачник, намагався перебрати на себе президентські обовʼязки і бути не поруч, а навіть перед схильним до популярності й оплесків новим президентом. Якби Богдан протримався на своїй посаді довше кількох тижнів, можливо, з його неминучою відставкою період фаворитизму в президентстві Зеленського завершився б назавжди – й верівник держави почав би, як і Кучма, правити самодержавно. Але за місяць Богдана Зеленський, звісно ж, не міг освоїтися у президентському кабінеті – тож почав пошук саме нового фаворита, а не голови офісу. І Єрмак у цій своїй іпостасі виявився настільки зручним для президента, що Зеленський намагався утримувати його поруч до останнього.

І тепер найбільш цікавим є те, що відбудеться після цієї відставки. Чи відчуває себе Зеленський тепер настільки впевнено у кабінеті президента України, що більше не шукатиме фаворита, призначить на посаду очільника офісу нудного бюрократа й далі правитиме самодержавно. Чи все ж таки буде намагатися знайти нового фаворита, щоб делегувати йому "технічну" частину влади і відгородити себе від щоденної копіткої роботи не тільки з ухвалення, а й продумування й пропрацювання рішень та розуміння їхніх наслідків. Або станеться неочікуване і президент спробує керувати Україною як демократичною державою – що було б цілком логічним, якщо врахувати той рівень викликів, який перед цією державою стоїть, і необхідність справжньої, а не позірної національної єдності. І, я перепрошую, не єдності взагалі, а єдності з тими, кому ця держава є потрібною – а таких із кожним навіть не роком, а місяцем війни буде ставати все менше.

Але я ставлю на перший варіант. На самодержавне правління без фаворита. І, повірте, від самодержавного правління з фаворитом воно буде відрізнятися тільки тим, що відповідальним за всі його огріхи вважатиметься вже не очільник офісу президента, а сам президент.

Леонід Кучма може про це Володимирові Зеленському розповісти в деталях.