Україна нового покоління: без мішків і без страху перед владою

Я мав цікаву розмову з компанією 30-річних. Хлопці й дівчата, які тут будують бізнеси, ті, хто не збирається виїжджати з України (навпаки, після завершення навчання за кордоном сюди повернулися) і вперто вірять, що їхня щоденна робота – маленький внесок у справжню, самодостатню європейську країну.

Покоління, яке й не думало щось просити у влади – та й знає, що розраховувати треба тільки на себе. Покоління дещо романтичне, але принципове.

Але було одне питання, яке зависло у повітрі й на яке я так і не зміг знайти багато пояснень. Це питання народилося на тлі Міндіч-гейту, але стосується значно ширшого кола людей: "Навіщо людям у владі (які кажуть, що хочуть присвятити себе служінню суспільству) такі гроші, особливо, якщо вони погано пахнуть? Не адекватні, які достатні для життя, родини і гідної роботи, а ті, що перетворюють людину на тварину, якій усе мало? Особливо у країні, де триває війна і де кожна гривня - це або дрон, або реабілітація, або шанс на чиєсь повернення додому?"

Я намагався пояснити їм, як це працює.

Чому людина не може зупинитися.

Чому накопичення стає наркотиком.

Чому логіка "ще мішок" перемагає країну, цінності та елементарну людяність.

І чому раніше у суспільстві навіть толерувались "малі крадіжки" там, де ти можеш з колгоспу принести мішок зерна чи кілограм ковбаси з м'ясокомбінату. Тому спокійно ставилось до того, що "наверху" вже крадуть вагонами.

Але світ змінюється. І зараз суспільство має абсолютно інший суспільний договір з владою. І вже не про економіку, а про мораль. Бо для дуже багатьох Україна - досі не країна, а майданчик для заробітку. Тимчасова локація, де треба встигнути провернути вдалу оборудку, а потім – до теплого моря, де ніхто не спитає, звідки гроші.

На цьому тлі реакція молодих мене вразила найбільше.

Вони не мають жодного пієтету до влади.

Не бояться її.

Не чекають від неї жодних чудес.

Більше того, вони будують свої життя так, щоб ніколи від влади не залежати. У своїх бізнесових, технологічних, креативних екосистемах вони вже давно створили альтернативний всесвіт – більш чесний, більш прозорий і точно більш раціональний.

І при цьому вони дуже прагматично ставлять питання:

• Хто представлятиме їх у наступному парламенті?
• Хто сформулює правила гри, в яких не буде місця мішкам з готівкою?
• Хто стане поколінням без "золотої лопатки"?

І ти раптом розумієш: ми як суспільство все ж таки еволюціонуємо. Дуже повільно, іноді болісно, але все ж – рухаємося.

Старі еліти мають піти разом зі старим світоглядом.

З тією філософією, де Україна – це можливість винести гроші в мішках, а не місце, де варто залишитися й працювати.

Бо нове покоління не хоче виїжджати.

Воно хоче жити тут.

І головне – хоче жити чесно.

Це, здається, зараз найбільший виклик для всіх тих, хто й досі не навчився зупинятися.