Парадокс сили: як сучасні війни доводять неспроможність великих армій

Ми звикли глузувати над недолугістю російської воєнної машини, але це наш психологічний захисний механізм: об'єктивно на старті повномасштабної війни російська перевага була грандіозною. І попри те, за 4 роки воєнним шляхом росія не досягла жодної стратегічної цілі. Передусім недосяжною залишається головна ціль – позбавити Україну суверенітету через нав'язані обмеження та маріонетковий уряд.

Ще більший розрив у спроможностях ми бачимо в іранській війні. Американська воєнна машина не просто є найсильнішою на планеті – вона переважає десятки інших, разом узятих. І попри те, Америка далека від досягнення стратегічних цілей, передусім щодо зміни режиму на такий, з яким можна було би домовлятися. Вбивство десятків високопосадовців призвело до того, що влада перейшла до ще менш договороспроможних. А обіцяні атаки на цивільну інфраструктуру поставлять США в один ряд із росією й остаточно позбавлять союзників як зовні, так і всередині Ірану.

Так само це працює у зворотньому напрямку. Хоч би скільки шкоди Україна завдала російській економіці, це не призведе до зміни російської політики, хіба що до припинення війни через неспроможність її вести – аж до того моменту, поки накопичення ресурсів не дасть можливість її поновити. Перемога можлива лише в разі глибоких політичних змін на кшталт розвалу й формування нових незалежних держав – але цього не досягти воєнними методами.

Отже, Тайвань нині може почуватися у більшій безпеці, ніж раніше (звичайно, за умов активної підготовки до оборони). Пекіну не потрібна розбомблена скеля, їм потрібен високотехнологічний Тайвань, щоб ним володіти.

Гонка озброєнь, яка нині починається у світі, парадоксальним способом може призвести до того, що війн більше не буде: потенційні агресори бачитимуть ціну війни та реалістично оцінюватимуть (низькі) перспективи досягнення стратегічних цілей воєнним шляхом. Хіба що жертвами стануть ті, хто обере шлях пацифізму й не готуватиметься до війни, залишившись незахищеним і ставши наочним прикладом принципу "хочеш миру – готуйся до війни" (у дужках зазначу, що в Україні ще й нині, на 15 році протистояння, є ті, хто цього принципу не розуміє). А найкраще повчитися цьому в озброєної до зубів і завжди готової до тотальної оборони Швейцарії.

Але ж протистояння держав нікуди не подінеться. Це означає, що війна все більше переходитиме в когнітивний домен – туди, де полем бою є свідомість. Дуже мало країн сьогодні активно працюють у цьому домені, і, на жаль, наш ворог якраз серед найсильніших й найдосвідченіших. Нас рятує поки що їхня традиційна криворукість, а зовсім не наша спроможність захищатися і тим більше не наша спроможність завдати удару у відповідь.

Я писав неодноразово, що у 2014 році росія могла досягти без війни набагато більшого, ніж збройними силами. Російські гроші, російська культура та російська агентура могли з часом виправити відхилення України в бік Європи та демократії. Врешті, подивіться на Грузію – характерна для 2014 року фраза "чому Грузії вдалося" нині звучить насмішкою. Воєнним шляхом росія захопила дві невеликі грузинські автономії, а невоєнним – всю країну. До речі, окремішність грузинської мови не завадила: завжди знайдеться достатньо колаборантів. Так само й Білорусь впала до рук Москви без війни.

Якщо свідомість стає полем битви – треба навчитися тут оборонятися й наступати. Треба вивчити свої вразливості й усунути їх (вже тільки лінивий не написав, що "протидія дезінформації" є хибною концепцією, бо брехня обійде пів світу, поки правда взує черевики). Треба вивчити вразливості нинішнього й можливих майбутніх ворогів. Треба розвинути оборонні й наступальні спроможності – і це може виявитися зовсім не тим, про що ви думаєте.

Війна є продовженням політики іншими засобами, казав Клаузевіц. Нині політика стає продовженням війни іншими засобами.

Але за зупинку таких війн не дають Нобелівську премію миру.