У журналістики є чимало причин, щоб програти
Нове середовище призвело до появи людей, які спілкуються з аудиторією безпосередньо, минаючи редакції. Блогерство перестало бути винятком – воно стало новою нормою. Класичні медіа намагаються встигнути за своєю аудиторією, але в новій реальності їм доводиться бігти з усіх ніг – тільки щоб залишатися на місці.
Поява інтернету сприймалася як перемога над інституційною цензурою. Здавалося, що Оруелл остаточно програв – і ніякий державний рубильник відтепер не зможе визначати доступ до правди. Ми помилилися. На зміну інституційній цензурі прийшла добровільна. Інтернет привів до появи інформаційних бульбашок – тих, у які ми занурюємо себе самі, не бажаючи чути альтернативні точки зору.
Будь-яка соціальна мережа дозволяє користувачеві оточити себе зручним контентом. Люди, з якими ми не згодні, рано чи пізно зникають з нашої стрічки новин. Дуже скоро ми опиняємося в "теплих ваннах" - і починаємо міряти за ним реальність. Якісна журналістика повинна розширювати кругозір. А тепер їй на зміну все частіше приходить середовище, яка не розширює горизонти, а звужує їх до точки зору твоїх однодумців. І ми живемо всередині цих коконів – не співпадаючи один з одним ні в оцінках, ні в описі реальності.
Зростання контенту збільшило конкуренцію. Виявилося, що в новій реальності торгувати емоціями куди вигідніше, ніж додатковим знанням. До того ж, "зрада" по всьому світу продається куди краще "перемоги". В результаті, люди думають про реальність куди гірше, ніж йдуть справи насправді. І це не лише українська проблема – французи переконані, що 25% їхніх співвітчизників – мусульмани, хоча насправді лише 8%. І це – лише відгомін тієї битви за реальність, яка розгортається прямо на наших очах.
Журналістика виявилася полем бою. На якому ведуть бій популісти, провокатори, лобісти, і навіть окремі держави. Між реальністю і тим, як люди її собі уявляють, є зазор – і в цей зазор тепер забивають клини як одинаки, так і цілі уряди. Прийнято було вважати, що журналістика повинна інформувати громадянина таким чином, щоб забезпечити адекватний виборчий процес. А виявилося, що цю фразу завжди можна підкоригувати так, щоб замість "адекватний" у ньому стояло слово "бажаний".
Ми так і не стали ринком. Класичним медіаринком, в якому люди платять за нашу роботу напряму (через підписку) або опосередковано (переглядом реклами). В наших рядах виявилося занадто багато штрейкбрехерів. Вони готові надавати аудиторії безкоштовний контент заради вирішення завдань свого власника. Ми встигли звикнути до того, що джанк-фуд витісняє здорове харчування. Прийшла пора звикати до того, що щось подібне з класичною журналістикою робить джанк-контент.
Проти нас грають фінансово-промислові групи і партійні медіа. Російські пропагандистські холдинги і доморощені провокатори-одинаки. Наші конкуренти менше всього думають про ринкові правила, тому що не намагаються бути бізнесом. Поки журналістика намагається пояснювати країні країну, вони намагаються заперечувати реальність. І в цій сутичці вони використовують неконвенційну зброю. Страх, сльози, слабкість і забобони.
В нашій країні є тільки п'ять джерел грошей. Будь-які медіа приречені вибирати собі фінансування з обмеженого меню. Це держбюджету, олігархи, західні гранти, російські вливання і сам споживач. Ті, хто намагаються працювати за правилами, завжди опиняються в гіршому становищі, ніж ті, хто не намагається. Країна робить дурниці, тому що не платить за інформацію. Країна не платить за інформацію, тому що її переконують робити дурниці. Замкнуте коло, з якого вибратися досить непросто.
Корупцію складно перемогти, тому що від неї програють всі – але потроху, а виграють небагато – але багато. З журналістикою все точно так само. Від відсутності якісного контенту втрачають всі – але потроху і непомітно. А виграють цілком конкретні центри впливу – але відчутно і вражаюче. Розрізнена більшість може перемогти лише завдяки солідарності – але рівень міжособистісної довіри в Україні коливається на рівні 25%. Приблизно як у Бангладеш і Пакистану. І скандинавські 60% здаються нам нескінченно далекими. Поряд з їхнім же способом життя.
А в результаті одинаками виявляємося вже ми самі. Та сама журналістика, яка намагається працювати за стандартами. Проти нас грають великі гроші і велика політика. Дріб'язкова жадібність і традиції недовіри. Звичка спрощувати реальність і магічне мислення. Ті, хто готові бути офіціантом – завжди будуть заробляти більше своїх колег по цеху. Проблема лише в тому, що принцип "чого зволите" має мало спільного з нашою професією.
Але все це – зовсім не привід здаватися. Швидше навпаки. Нам випало жити в епоху битви за країну. За право приватизувати Україну б'ються дуже багато. І якщо журналістика дезертирує – це лише полегшить їх завдання. А тому я не бачу жодного приводу так чинити.
Зрештою, перемагати, бути в більшості – це нудно. А тому – let's get ready to rumble.
