Кейс Кравченка як лакмусовий папірець політичної безвідповідальності

Коли люди займаються політикою системно, вони вчаться. Вчаться чути виборців, намагаються відповідати їхнім очікуванням і розуміють просту річ: якщо ти не виправдав довіри, за це доведеться відповідати. На наступних виборах за тебе просто не проголосують.

А якщо ти й далі віриш у власні ідеї, то мусиш переконувати людей. Пояснювати. Доводити. Здобувати довіру. Перемагати на наступних виборах. І, перемігши, служити суспільству.

Так працює політика.

В українській суспільній свідомості образ політика часто зовсім інший. Політик – це нібито хтось хитрий, хто хоче "дорватися до влади" або, як у нас люблять казати, "до корита", швидко збагатитися, а потім утекти з країни.

Але це не політик. Це корупціонер.

На наших численних протестах часто звучало популярне гасло: "Без політики". І саме в цьому завжди була закладена величезна суперечність. Тому що домогтися політичних змін без політики неможливо.

Зміни стають реальністю тоді, коли до суспільного протесту долучаються політики, яким люди довіряють і які готові взяти на себе відповідальність.

Бо відповідальність – головна риса людини, яка називає себе політиком.

Я добре пам’ятаю початок Революції Гідності. Пам’ятаю перші студентські демонстрації. Пам’ятаю багато правильних і потрібних закликів, які тоді звучали. І пам’ятаю інший заклик: сюди не повинні приходити політики.

Але якби політики справді не прийшли, після завершення тієї першої акції протесту все могло б закінчитися зовсім інакше.

Янукович залишився б президентом. Україну продовжували б тягнути в російську орбіту. Підозрюю, що зрештою ми взагалі могли б втратити можливість вільно обирати владу.

Зміни стали можливими тому, що опозиційні парламентські сили – "Об'єднанаиопозиція "Батьківщина", УДАР і "Свобода" – вийшли до людей, покликали своїх прихильників, були готові брати на себе відповідальність і зрештою об’єдналися з тим самим "Майданом без політиків".

Коли з’явилася політична відповідальність, з’явилася і можливість перетворити протест на реальні зміни.

Саме політики, які тоді погодилися взяти на себе відповідальність, мусили втримувати державу після того, як попередня влада фактично втекла.

Але мрія про "Майдан без політиків" нікуди не зникла.

Бажання повірити, що можна швидко побудувати щось прекрасне, що можна знайти нових, молодих і нікому не відомих людей, просто заплющити очі й повірити їм, зрештою перемогло.

Генеральний прокурор Кравченко – один із прямих результатів цієї перемоги.

Це результат відсутності відповідальності за кадрову політику.

Президент, який його запропонував, і значна частина депутатів, які за нього голосували, фактично не знали, кого вони призначають.

Не було політичної біографії, за якою суспільство могло б оцінити цю людину. Не було історії публічної відповідальності. Не було можливості зрозуміти, які в неї переконання, чого вона прагне, за що готова боротися і перед ким готова відповідати.

Була молода людина без особливої публічної історії, яка свого часу вела процес проти Януковича. Але сам по собі цей факт ще не створює ані державного діяча, ані політика, ані керівника одного з найважливіших правоохоронних органів країни.

І сьогодні поведінка генерального прокурора Кравченка демонструє, наскільки небезпечно призначати людей на найвищі державні посади без досвіду публічної відповідальності.

Коли проти тебе відкривають кримінальну справу, потрібно боротися. Виходити до суспільства. Доводити свою правоту. Захищати свою репутацію.

Особливо якщо ти сам очолював систему, яка відкриває кримінальні провадження проти інших людей.

А коли ти змінюєш номери телефонів, зникаєш, переховуєшся і суспільство не розуміє, де ти перебуваєш і що відбувається, – це свідчить передусім про незрілість і неготовність до відповідальності, яку передбачала твоя посада.

І тут виникає значно важливіше запитання.

Як цього могли не бачити президент і депутати, які за нього голосували?

Моя відповідь проста: тому що вони не відчували відповідальності за власне рішення.

Їм здавалося, що будь-яка дія може не мати наслідків.

Можна не купувати достатньо зброї напередодні повномасштабного вторгнення – і нібито не буде наслідків.

Можна не прислухатися належним чином до попереджень західних розвідок про неминучість російського нападу – і нібито не буде наслідків.

Можна не готуватися завчасно до нових типів російських атак, зокрема реактивними "шахедами", коли зрозуміло, що ворог розвиватиме ці технології, – і нібито не буде наслідків.

Можна не створювати достатніх резервів і альтернативних джерел енергії, знаючи, що Росія системно знищуватиме українську енергетику, – і нібито не буде наслідків.

Можна призначати людей на найвідповідальніші посади лише тому, що вони здаються новими, молодими або зручними, не питаючи себе, ким вони стануть у момент справжньої кризи, – і теж нібито не буде наслідків.

Але наслідки є завжди.

У політиці взагалі не буває рішень без наслідків.

І наслідок безвідповідальності влади – це погане управління.

Наслідок безвідповідальності політиків – це втрата довіри.

Наслідок безвідповідальності суспільства – це влада, яка перестає боятися відповідальності.

А наслідок нашого спільного невміння зрозуміти, що таке політика, навіщо потрібні політичні партії, політична біографія, репутація і довіра між суспільством та політиками, зрештою називається одним страшним словом.

Поразка.

Сподіваюся, ми до цього не доведемо.