Воюємо за незалежність, але стаємо залежнішими: парадокси війни

Мене часто запитують: ок, ти за якнайшвидше завершення війни, але як її завершити, якщо путін прагне знищити Україну і не готовий зупинятися на півдорозі. Буду щирий: я не знаю, що у путіна в голові. Але я особисто бачу ситуацію по-іншому.

Ця війна йде не за території. Принаймні з початку 2023 року динаміка окупації-деокупації відбувається в межах 1% території України. І на цьому 1% українських земель немає жодного обласного центру і жодного міста з (довоєнним) населенням більше 100 тис. осіб.

Ця війна точиться за те, яку частину суверенітету над своїми територіями і майбутнім збереже Україна. І яка частина суверенітету належатиме зовнішнім гравцям. І яким саме. Або, іншими словами, кому і які частки належатимуть в АТ "Україна" після завершення війни.

Бо ця війна стала неминучою, коли ми вирішили, що самі визначатимемо своє майбутнє і свою долю. Що ми не домініон Росії і Кремль не має права вето на наш вибір. Що ми не маємо радитись (і тим паче узгоджувати) з путіним, що нам робити і куди йти. Але за чорною іронією долі, чим довше триває війна, тим більш залежною від зовнішніх гравців стає Україна. Звичайно, Брюссель і Вашингтон – це не Москва, але факт залишається фактом: кожен рік війни збільшує залежність України і зменшує простір для маневру.

Тих наївних ідеалістів, які свято вірять, що вигравши війну наше майбутнє визначатимемо ми і тільки ми, відсилаю до зафіксованого в Конституції "європейського курсу України", що апріорі передбачає добровільну відмову від частини суверенітету. А також – до "угоди про надра" (офіційно – Угода між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-українського інвестиційного фонду відбудови). А ще – до державного та гарантованого боргу, який цього року перевищив 100% ВВП. Та до державного бюджету, в якому відсоток податків та зборів перманентно зменшується, а зовнішньої допомоги – зростає.

Можна продовжувати, але очевидно, що майбутнє України визначатимуть не тільки українці. І боюсь не так українці, як наші друзі й вороги. Питання лише, в яких пропорціях і хто саме. За іронією долі, боротьба за незалежність породила цілу низку нових залежностей від зовнішніх гравців. Критичних залежностей, які зростають і зростатимуть надалі, доки триває війна.

В цій ситуації найрозумнішою державною стратегією було б уникнути концентрації контрольного пакету акцій АТ "Україна" в одних руках. Будь то ЄС, Америка, Китай чи будь-хто інший. Нездатні зберегти контрольний пакет, ми маємо зосередитись на збереженні у власних руках золотої акції, навчившись майстерно грати на протиріччях наших друзів і ворогів.

Україні потрібний свій Кіссінджер, майстер несподіваних ходів та стратегічних компромісів. Але кіссінджери не народжуються в країні культу криївок. А якщо і народжуються (Генрі Кіссінджер народився у Баварії), то емігрують до інших, більш вільних країв, де їхній геній має шанси на реалізацію.