Вибори нічого не гарантують, але дають шанс

На відміну від політичних флюгерів, які "прозрівають" лише тоді, коли їх знімають з посади, моя позиція щодо завершення війни роками залишається незмінною.

1. В основі російської агресії лежить питання центру сили у Східній Європі. Держави є рівними лише в теорії та на папері міжнародних договорів. На практиці у кожному геополітичному районі завжди є старший. Ця війна –боротьба за те, хто визначатиме стратегію східної околиці Європи: Росія, Україна, Брюссель чи Вашингтон. Тому принципово: або ми переберемо роль регіонального лідера на себе, або повернемося "в зону інтересів" Кремля або перемістимось до європейської переферії-фронтиру. До речі, засадничою причиною загострення наших взаємин з поляками є саме конкуренція за регіональне лідерство, в якому кожен бачить себе першим, а не другим.

2. Аби на наших східних кордонах встановився тривалий мир, Росія має розвернутися на схід і припинити претендувати на (квазі)європейський статус. Європа (насамперед у новій ментальності росіян) має завершуватися на східних українських кордонах. Новосибірськ в російській свідомості має посісти місце Санкт-Петербурга, а основні інтереси (та амбіції) мають лежати за Уралом.

3. Попри весь героїзм та креативність українців, війни такого масштабу ведуть держави, а не народи. А держава/влада в нас майже така сама неефективна, як і в РФ. А масштаб принципово інший. Тому будь-яка тривала війна на виснаження з мінімумом динаміки на фронті виснажує Україну більше, ніж РФ.

4. З цією владою (як іституційно, так і персонально) ми не виграємо цю війну і не досягнемо її стратегічних цілей. Бо вона має той самий ДНК та організаційну структуру, що й влада РФ. Наразі воюють дві електоральні патрімоніальні монархії, в яких можновладці розглядають владу як інструмент перерозподілу активів, а не форму служіння народу та державі. Люди для обох електоральних монархів – лише ресурс.

5. У перебігу великої війни президентські вибори розірвуть країну. Бо ми не маємо одного беззаперечного лідера (як у Росії чи в Південній Кореї в 1952 році), якому треба просто переобратися. А наявність 3-4 кандидатів, що мають шанси на перемогу, фрагментує й так напружене до межі українське суспільство, мобілізує протиборчі табори й може стати каталізатором громадянської війни, якщо вибори таки відбудуться і ніхто на них не переможе з переконливим відривом.

6. Зеленського може усунути від посади хіба що військовий путч, можливий у разі значного погіршення ситуації на фронті чи в тилу. Але у разі відсутності українського Ататюрка чи де Голля (тобто військового командира з абсолютним авторитетом в армії та суспільстві) путч має всі шанси перетворитися на громадянську війну, бо легітимність нового лідера (який прийде до влади шляхом нелегітимного перевороту) треба буде стверджувати "вогнем і мечем".

7. Найкраще, що може трапитися в ситуації, що склалася, – це тимчасове перемирʼя, яке дозволить Україні провести більш-менш справедливі та конкурентні вибори, результати яких не викликатимуть серйозних запитань ані в Україні, ані за її межами.

8. Якщо для отримання цього шансу потрібно пожертвувати рештками Донбасу – це важка, але прийнятна ціна. Бо інерційний сценарій грає проти України. Перемелювання людей у боях за зруйновані та напівзруйновані міста лише посилюватиме суспільну напругу і загрожуватиме соціальним вибухом, що може знищити українську державність.

9. Вибори нічого не гарантують. Але дають шанс на зміну еліт та прихід до влади тих, для яких Україна – дім, а не "дійна корова". Дають шанс на реорганізацію країни і підготовку її до вирішального етапу війни.

10. Чи скористаються українці цим шансом – питання точно не до путіна.