Між Китаєм і США: як Україна вплине на успіхи Трампа у великій геополітичній грі
За перший тиждень після інавгурації президент США Дональд Трамп зробив низку заяв, які лише підтверджують, що його основною метою є не так встановлення миру в Україні, як велика економічна війна з Китаєм і значне скорочення впливу Піднебесної. Але й Україна у цій стратегії Трампа не лише відіграватиме важливу роль, але, як не дивно, і впливатиме на успішність її реалізації.
Заяви Трампа ще до інавгурації багатьох неабияк схвилювали. Йдеться про реакцію Данії на слова щодо Гренландії та намір 47-го президента США встановити контроль над Панамським каналом. Все це якось не в'яжеться з прийнятою в цивілізованому світі системі непорушності кордонів та невтручання у внутрішні справи інших країн, що бере свої початки від Вестфальської системи світоустрою (що встановилася після 30-річної війни в Європі 1618-1648 рр.). Ось тільки в цю систему міжнародних відносин не вписувалося таке поняття, як гегемонія та її інтереси.
Теми, які порушував до інавгурації Трамп, чітко вказували на те, чого варто очікувати від майбутнього президента – це конфронтація з Китаєм, з його інтересами та цілями щодо світової експансії. І якщо в Копенгагені та Панамі заяви Дональда Трампа створили хвилю невдоволення та настороженості, то в Пекіні був ефект стриманого конвульсивного тику рівня інсульту. І ось чому.
Великі китайські амбіції
Ні для кого не секрет, що Китай вважає себе майбутнім світовим гегемоном і саме цієї ролі він прагне на всіх парах з 1990-х років. Поступальний внутрішній розвиток допомагає йому в цьому питанні, але насамперед в економічному аспекті, потім – культурному. Говорити про силові методи домінування можна лише в гібридних формах, наприклад, про створення прокитайських політичних сил у регіонах, які Пекін вважає історично своїми територіями.
Крім того, Пекін у своїй політиці ніколи не віддавав перевагу відвертому, примітивному експансіонізму, а завжди діяв за принципами Конфуціанства, розміреного, послідовного просування своїх інтересів по заздалегідь розпланованому шляху.
Будучи країною з досить великими запасами природних ресурсів, Китай їх дуже дбайливо витрачає, намагаючись максимально вигідно використовувати потенціал постачальників.
Наприклад, у далекому 2016 році на території КНР було видобуто 7,9 млрд кубометрів сланцевого газу, що на той момент було на 76% більше за показник 2015 року. При тому, що саме того року в Китаї почали добувати сланцевий газ у промислових обсягах.
Згідно з георозвідкою, запаси сланцевого газу в КНР становлять 21,8 трлн кубометрів, а передбачувані перевищують 30 трлн кубометрів, що робить Китай абсолютним лідером із запасів сланцевого газу в майбутньому! І це при тому, що щорічні потреби КНР у газі становлять 250 млрд кубів із середньостатистичним зростанням 10%, з яких понад 150-170 млрд добуває сама Піднебесна, а решта — це імпорт.
Проте Китай заощаджує свої надра і максимально використовує сторонні ресурсні придатки. Насамперед, звичайно ж, Росію, але дуже важливою метою для Пекіна завжди була можливість виходу в Арктику, багату на природні, але важкодоступні поклади.
Китай не є Арктичною країною і не входить до Арктичної ради як повноправного члена. Він лише спостерігач. Але його мета – отримати гібридний вихід у цей регіон і таким ключем йому стала Гренландія.
В останні роки Китай форсував інвестиції в Гренландію, посівши важливе місце в економіці цієї самоврядної території, що номінально контролюється Данією. Прикладом економічного поглинання Гренландії може стати хоча б те, що 15 березня 2013 року офіційний представник МЗС КНР Хуа Чуньїн змушений був зробити офіційну заяву для ЗМІ, що обговорення масштабних та небезпечних інвестицій Китаю у Гренландії "вийшло далеко за межі реальності". Повторюся – це був 2013 рік.
Напевно, останньою краплею для Дональда Трампа стало те, що Китай спробував викупити в уряду Гренландії закриту військову базу Туле, яка десятиліттями була основною для армії США на цій території. А тому позиція Дональда Трампа в недопущенні Китаю до Гренландії може виходити за межі Вестфальської міжнародної системи, але при цьому має всі підстави для того, щоб реалізовуватися в рамках цієї самої системи, яка передбачає непорушність безпеки та інтересів кожної суверенної території, але не враховувала права і інтереси гегемоній.
Парадокс? Так, сторічний феномен. І це ми ще не говорили про Панамський канал.
Панамський канал – стратегічно важливий для США логістичний вузол, який значно скорочує шлях від східного до західного узбережжя штатів і не тільки. Причому той, хто добре вивчав світову історію, має добре знати, хто вклав кошти у будівництво каналу, брав безпосередню участь у його плануванні та був співвласником до 1999 року.
Нині Панамський канал, ключова для США артерія між двома океанами, поглинається китайськими інвестиціями. Пекін не шкодує коштів для того, щоб скуповувати панамські порти, і з п'яти найбільших два вже під контролем саме китайських компаній. Чи можуть США дозволити, щоб КНР встановили контроль над життєво важливим переходом? Ні. Адже це стосується виживання гегемонії.
І якщо з усім вищевикладеним ми начебто розібралися і бачимо підстави для заяв Дональда Трампа, а особливо далекозорі можуть навіть розглянути його майбутні дії, то постає питання: а в чому роль України?
Роль України
Хоч би як це дивно звучало, але саме в залежності від того, як складатиметься політика Дональда Трампа навколо України, залежатиме те, наскільки успішно він вибудовуватиме свою антикитайську позицію. Особливо з огляду на те, що Росія на сьогодні тотально економічно залежить від Піднебесної.
Справа в тому, що Росія це яскравий приклад того, як велика і ресурсно забезпечена країна може за три роки скотитися до рівня світового ізгоя з армією, що мало чим відрізняється за потенціалом від ХАМАС, Талібану або Хезболли. І цей приклад вивчає Китай, який протягом довгих десятиліть не мав досвіду реальних, масштабних, військових операцій, а займався в основному виключно накопиченням потенціалу.
Приклад Росії показав, що навіть кількісна перевага не може забезпечити незаперечної перемоги, коли противник краще готовий до відображення загроз і має достатній досвід у цих питаннях. І чим довше тягнеться протистояння, що не дають в результаті суттєвого ККД, тим більше фінансові, ресурсні витрати, що призводять країну до вразливого стану.
Росія на третій рік війни опинилася на межі своїх військових і економічних можливостей. І Китай мало чим відрізняється від неї, адже це тільки напоказ він сильна економіка, а насправді – велика мильна бульбашка, яка майже луснула у 2019 році, коли Дональд Трамп довів до піку економічне протистояння з Пекіном, але Піднебесну врятували перевибори.
І Україна якраз може стати для Китаю як рятувальним колом, так і тазом із цементом, який витягне його на дно озера Мічиган…
Рятувальний круг?
Дональд Трамп у будь-якому разі почне економічну війну 2.0 проти Китаю і лише від Пекіна залежатиме, наскільки ця війна буде для нього руйнівною. І 47 президент США вже натякає КНР, що може пом'якшити її долю – вплив на Росію в питаннях України. З урахуванням впливу Китаю на РФ та тотальну залежність Москви від Пекіна, приховувати рівень цього впливу не варто.
Пекіну слід зрозуміти важливу річ: вся ця далекосхідна політика, заснована на натяках, символах та іншій традиціоналістиці, Дональду Трампу чужа. Він розуміє пряме, не завуальоване мовлення і любить все швидко і бажано зараз. Прямий текст, пряме мовлення, прямі дії.
Тому сказані нещодавно їм слова на адресу Китаю про можливість Пекіна вплинути на позицію Москви – це натяк на можливі поступки у майбутній великій економічній конфронтації гегемонів. Наприклад, США візьмуть під протекторат не всю Гренландію, а погодяться відродити базу Туле – за збереження обмеженого доступу інвесторів з Китаю на цю територію.
Дуже важливим натяком для Китаю стала і заява Дональда Трампа про те, що він має намір вводити проти Росії нищівні санкції, а також обвалити ринок нафти. Це все вигідно Китаю, адже ці дії поставлять РФ ще більшу залежність від КНР. Незалежно від того, що радитимуть і навіть більше – на чому наполягатимуть у Пекіні. Тотальна залежність РФ від КНР через масштабні обмеження недоімперії – хіба це не те, про що міг мріяти Пекін і чого він досягне руками США?
Журавель у руках у вигляді Росії як мінімум по західному берегу Байкалу чи синиця у вигляді Гренландії? Вибір короткострокової історичної перспективи.
При цьому Китаю слід якнайшвидше приймати рішення, адже Шанхайська біржа – це не віковий непохитний бастіон, а колос на глиняних ногах, який дуже скоро може почати хитатися. І тоді – таз із цементом, що невідворотно тягне на дно озера Мічиган.
Але цей таз із цементом, у свою чергу, може спровокувати і велику війну, від ступеня каталізації якої також залежатиме те, як вирішиться українська проблематика.
Злий дракон
Але не варто виключати і варіанти, коли Китай ухвалить виклик США. Пекін відкине всі пропозиції Вашингтона і прийме оборонну позицію – принаймні спочатку.
У міру погіршення економічного клімату буде поставлена під загрозу довгострокова економічна експансія КНР у світі. Іншими словами, США можуть протягом року-двох повністю поламати довгострокові плани Пекіна, засновані на конфуціанській системі дій. І чим менше надій для Піднебесної досягти цілей економічними та культурними шляхами, тим більше зростатиме мілітаристський чинник.
Насамперед КНР може відмовитися від планів політичного поглинання Тайваню та перейти від гібридної форми, підтримки Синьої коаліції, до прямої інтервенції. Мало хто знає, що на Тайвані серйозне китайське лобі і підтримка Пекіна досить небезпечно висока. Тому будь-яка десантна операція НВАК може бути підтримана місцевим населенням і окремо взятими військовими, які відчувають слабкість до материкового родича.
Не менш агресивні дії можуть бути здійснені і проти Філіппін та інших країн у регіоні, які китайська пропаганда нав'язливо називає своїми історичними територіями.
Розлючений економічним занепадом та відстрочкою відновлення економічного домінування китайський дракон може перейти у наступ. І навіть сумний досвід Росії, яка виснажила свої ресурси за три роки війни, не стане йому наукою. Особливо якщо Вашингтон припуститься головної помилки у своїх майбутніх діях – намагатиметься встановити мир в Україні на умовах Росії, тобто з урахуванням захоплених РІВ територій.
Такі дії тільки переконають Пекін у тому, що будь-яке захоплення чужих територій можна буде узаконити на базі деяких мирних угод, головне – витримати достатній термін, щоб у сторони, що опиралася, вичерпалися ресурси, або у країн, що підтримують опір, закінчилося терпіння чекати перемоги. А у Китаю ресурсу для затяжної війни в режимі м'ясорубки набагато більше, ніж у Росії, отже, загрози такого результату для багатьох сусідніх країн КНР значно більші.
Саме тому Вашингтон не повинен допустити обмеження позицій України в будь-якому, доступному для огляду переговорному процесі з Росією. Адже в такому разі це буде не лише загроза для Європи через деякий час, за який РВВ зміцніють, а й стане серйозною проблемою для самих США у зоні їхніх інтересів і навіть більше – відповідальності.
Адже одна справа – зробити все, щоб за тебе хтось переміг у війні, не допустивши куди більш кровопролитну, інша – не зробити нічого і в результаті, самому опинитися в кривавому басейні, що вирує.
Висновки
Для Дональда Трампа основною битвою його останньої каденції буде економічна битва з Китаєм. Усі дії 47-го президента США будуть зав'язані саме на протистоянні з Піднебесною та скороченні впливу Пекіна у світі: як мінімум на найближче десятиліття, як максимум – на кілька декад наперед. І це справді дії, які відповідають головному девізу Дональда Трампа – зробити Америку знову великою.
І Україна в цьому плані не має головної ролі, але є невід'ємною частиною. І лише з урахуванням інтересів саме України нинішній президент США зможе досягти поставленої мети.
В іншому випадку він залишить по собі не велику Америку, а криваву м'ясорубку світового масштабу, в яку США будуть втягнуті не побічно, а безпосередньо.
