Різанина в Шаргороді: хто винний у страшному вбивстві двох школярів

У довоєнні часи ця подія безперечно стала б новиною тижня, якщо не місяця, і не тільки у Вінницькій області, де вона сталася, а і на загальноукраїнському рівні. Подвійне убивство! Але зараз, на фоні постійних обстрілів, на фоні бойових дій на сході та півдні країни – навіть такий страшний кримінальний злочин відійшов на другий план. Але просто пройти повз нього – значить, не зрозуміти логіку і причини його скоєння. А не зрозумівши причини – неможливо розібратися з наслідками та уникнути наступних подібних історій.

Учитель проти учнів

Отже, що сталося у Шаргороді, районному центрі Вінницької області, уранці 10 вересня? Сталося подвійне убивство. Сам по собі такий злочин – це уже неймовірна подія, особливо для такої тихої і скромної провінції, але деталі додають цього злочину стільки запитань, що знайти відповіді на них не так вже й просто.

По-перше, хто став жертвами. Це два школярі, 15 і 16 років. Причому як писала журналістка "Суспільного" Дарина Коломієць, яка не просто народилася у тому ж Шаргороді, а навіть і особисто знала підозрюваного, один із загиблих отримав удари ножем взагалі ні за що (якщо, звісно, тут можна вести мову про "за що"), практично за компанію.

По-друге, кого підозрюють у вчиненні такого страшного злочину. Підозрюваним став 23-річний чоловік, який працював учителем у тій же Копистиринській гімназії, де навчався й один з убитих. Ба більше, численні джерела вказують на те, що між цим учителем (Олексієм Пономарьовим) та цим учнем (Миколою Біликом) були скандали.

Причому джерела ці говорять про те, що ініціатором скандалів міг бути як Пономарьов, так і Білик, а якщо говорити ширше – то учні загалом. Мати підозрюваного, наприклад, заявила у коментарі ЗМІ, що "мій син завжди був спокійним, він культурний і врівноважений. Але його постійно провокували, знущалися". Але є і свідчення про те, що "спокійний" і "врівноважений" учитель буквально душив одного із учнів – того самого Миколу Білика.

Чутка про булінг і зґвалтування

Словом ситуація, якщо так можна висловитися у контексті такого страшного злочину, – класична. А до того ж у соцмережах з’явився ще один емоційно навантажений фактор, який не просто змінив загальну картину, а і відверто спотворив її. Мова про "зґвалтування молодшого брата учителя".

В Олександра Пономарьова справді є молодший брат, який ходить у восьмий клас. І з нього, якщо вірити їхній матері, справді знущалися інші школярі – не виключено, що серед них була і майбутня жертва. Але навіть мати Оксана в коментарі ЗМІ про факт зґвалтування нічого не говорила, хоч і заявила про булінг. Щоправда, в іншому коментарі сказала буквально таку фразу: "Вони його, молодшого сина, можливо хотіли довести до самогубства. Уявіть собі, він навіть розповісти не міг, тільки плакав. Сказав, що мені, мамі, краще не треба знати…".

Що саме вона мала на увазі, чи повторить свої слова уже не для преси, а як свідчення у суді – питання. Але для великої кількості соцмережевих українців питань тут уже не було. Вони відразу сприйняли неперевірену інформацію (поліція Вінницької області заявила, що у них таких даних, про злочин на статевому ґрунті, немає) як істину, що не потребує доказів – і по місцевих пабліках понеслася хвиля підтримки "благородному меснику", виправдання злочину як помсту за скривдженого (і навіть загиблого – дехто встиг навіть поховати хлопця, приписавши йому суїцид) брата.

А куди дивилося керівництво школи?

Словом, питань у цій справі більш ніж достатньо. Хоча, традиційно закцентувавшись на безпосередніх жертві та підозрюваному, суспільство не помітило ще кілька важливих нюансів. Наприклад, якщо справді Пономарьов поводився в школі з учнями так, як це описується деякими джерелами – чому не було реакції керівництва навчального закладу. Єдине, що було сказано краянами – мовляв, попереднє керівництво закривало на це очі, та й по всьому. А після зміни директорки і інциденту із "придушенням" ситуація закрутилася з блискавичною швидкістю – учитель звільнився, справа наприкінці вересня мала розглядатися у суді.

І це насправді проблема дуже серйозна. І глобальна. Українські школи – це закриті структури, які намагаються не виносити сміття зайвий раз. І, будемо говорити прямо, у деяких випадках покривають не дуже гарні, а іноді відверто злочинні дії співробітників. (А як іще назвати придушення учня, якщо воно справді було?)

До пори, до часу це приносить "результат", імідж школи зберігається на прийнятно-позитивному рівні. Та біда в тому, що рано чи пізно стається щось, що відкриває усю цю "романтичну" українську пастораль із зовсім несподіваного (хоч насправді – цілком очікуваного) боку. Це такий собі "Твін Пікс", де одне-єдине убивство поступово відкриває такі страшні речі в нібито благополучному містечку, що й говорити годі.

Хоча "Твін Пікс" по-українськи – це не тоді, коли ніхто нічого не знає, а потім це страшне вилазить на світ Божий. У нас трохи інакше. У нас майже усі знають майже усе. Але до пори, до часу роблять вигляд, що нічого не відбувається. І тут навіть неважливо, що саме стало першопричиною – агресивність, як пише журналістка Коломієць, самого учителя чи хамство і зовсім не школярська поведінка учнів.

"У нас все добре, але залюбки віримо у найстрашніше"

Важливо те, що такі злочини – вони не відбуваються на рівному місці. Їм завжди передують якісь, тривалі чи ні, але реальні події, на які усі чи майже усі закривають очі. З різних причин – "у нас і так не вистачає учителів", "вони ж іще діти", що вже казати, коли вмішується фактор батьків / родичів із впливом і повноваженнями, що на регіональному рівні працює ще сильніше, ніж у столиці чи великих містах…

А з протилежного боку – є те, що люди готові без жодних доказів, після пари коментарів у соцмережах від людей з порожніми акаунтами, повірити в історію зі зґвалтуванням молодшого брата учителя. А готові вони повірити тому, що подібні випадки уже ставалися. Причому неодноразово. Причому в різних регіонах України, різних соціокультурних і адміністративно-демографічних умовах.

От і виходить, що одні й ті самі люди спочатку роками роблять вигляд, що в їхньому світі нічого не відбувається – а потім, як тільки щось вилізе назовні так, що уже не сховаєш, тут же готові повірити у справді страшні й неймовірні речі.

Не розуміючи, що саме оці закриті очі врешті-решт призводять до того, що їх доводиться широко, із жахом відкривати після повідомлень у соцмережах. Замість того, аби пильно слідкувати раніше і відверто говорити про неприємні ситуації тоді, коли це справді може врятувати життя. А не вже після страшного ранку в Шаргороді, коли двоє підлітків уже мертві, а третій, молодий чоловік, причому небезталанний (все-таки викладав не фізкультуру, а англійську мову), може отримати довічне – тобто живим залишиться тільки формально.

Ні, я не хочу прямо звинувачувати у тому, що сталося, суспільство. Але частина відповідальності, як не крути, на ньому є. А у тому, що ж справді сталося до тих 17-ти ударів ножем – має розібратися слідство і суд. І тільки так. Ні самосуд над убивцею, ні виправдовування самосуду над "ґвалтівниками" – не є прийнятними у країні, яка вважає себе цивілізованою і прагне вступити у Європейський Союз. Із закликами на межі кровної помсти треба не в ЄС вступати, а у дещо східніші структури, де такі речі вітаються практично на державному рівні.