Битва в Арденнах, якої не було. Що чекає на український футбол далі

Українська поразка на "Сегека-Арена"

Національна збірна України знову не зуміла подолати стадію стикових матчів. Цього разу – у боротьбі за повернення до Ліги А, найвищого дивізіону Ліги Націй, що є наймолодшим турніром УЄФА. Після того, як у псевдодомашньому поєдинку на стадіоні "Нуева Кондоміна" у іспанській Мурсії жовто-сині обіграли бельгійців з цілком пристойним рахунком 3:1, шанси на вихід у Лігу А були досить непоганими, але усе завершилося розгромною поразкою – і продовженням виступів у Лізі В ще щонайменша на один дворічний цикл. Та чи могло статися інакше?

На це питання може бути безліч відповідей, припущень та гіпотез. Ми ж звернемо увагу на один із ключових епізодів поєдинку, який стався на межі 30-ї хвилини першого тайму. Мова про жовту картку для одного із лідерів української команди Олександра Зінченка. Жовту картку, яку українець заробив за затягування часу. На 30-й, повторимося, хвилині матчу.

Перед початком гри були різні припущення щодо тактики збірної України на матч у бельгійську Генку. Та досить швидко стало зрозуміло, що тактика буде проста, примітивна і класична для українського футболу в подібних ситуаціях – відбитися, відстояти потрібний результат (нічия чи мінімальна поразка). Попередження Зінченку стало яскравим підтвердженням цього припущення, та і уся гра, особливо у проміжку між стартовим свистком на другий тайм і другим голом бельгійців – про це відверто сигналізувала.

Тож ця поразка стала справді українською. Не тільки тому, що програла збірна нашої держави, а і через суто український, притаманний нашому футболу характер – як тільки потрапляєш на сильнішого суперника, та ще й несподівано отримуючи перевагу над ним (а перевага у Мурсії справді стала несподіванкою, бо виникла на рівному місці після помилки захисника збірної Бельгії), закривайся, обороняйся, терпи, можливо, і пронесе.

І тут насправді все одно, що практично завжди – не проносить, принаймні, якщо подивитися у статистику стикових поєдинків національної збірної України. Цей патерн, він уже став воістину генетичною пам’яттю українських футболістів. Та й що говорити, якщо головний тренер ЗбУ Сергій Ребров сам пережив подібну історію восени 1999 року, ба більше, він навіть забив у тому легендарному сніговому матчі зі Словенією. Забив дуже рано, за пів години до кінця матчу – що дозволило тодішньому головному тренеру збірної Йожефу Сабо зіграти в цю улюблену гру "отримали перевагу – закрилися – відбиваємося". Причому тоді Україні протистояла навіть не Бельгія, а слабша за нашу команду Словенія.

Зате нині у Реброва-тренера було не 32 хвилини, як у Реброва-гравця, а цілий матч. Матч, який національна команда провела так, як і очікувалося – відстоюючи в обороні, вимучуючи, вистраждовуючи необхідний результат. Ця схема, вона іноді спрацьовує, але штука в тому, що в ній усе залежить не від тебе самого, а від суперника. Якщо він не зможе створити тобі непереборні проблеми – а те, що він створюватиме їх увесь матч, є очевидним, незаперечним фактом, неодноразово доведеним історією нашої ж збірної – то ти досягнеш результату. Не завдяки своїй силі, а завдяки його слабкості. Ну, а якщо знайдеться якийсь Жеремі Доку…

До речі, форвард "Манчестер Сіті" Доку, який не брав участі у першому поєдинку, за другий заробив від авторитетного порталу Whoscored.com оцінку, усього на 0,1 нижчу за найкращий показник – автора дублю, лідера атак бельгійців Ромелу Лукаку. От вам і роль особистості в історії – вийшов один гравець, і оборона суперників не встояла. Хоча справа, звісно, не в Доку, коли уся збірна Бельгії атакувала, а уся збірна України захищалася.

На кому виростатимуть футболісти збірної 2046 року?

Що буде далі? Які наслідки потягне за собою ця поразка? Тут варто, на нашу думку, розділити перспективу на дві частини – власне футбольну та соціальну. З футбольної перш за все – наслідок очевидний,у вигляді продовження виступів у Лізі В. З одного боку, рівень суперників тут нижчій. З іншого – грати з найсильнішими збірними континенту і почесно, і вигідно, і корисно. Ми цієї користі позбавлені ще на два роки.

Крім того, початок групового турніру нинішнього розіграшу Ліги Націй у групі 1 Ліги В – нашої, з двома поспіль поразками жовто-синіх, від Албанії та Чехії – продемонстрував, що, за умови кількох помилок, цілком реально випасти взагалі до ліги С. А це уже зовсім інший рівень, рівень Вірменії, Фарерських островів і навіть Сан-Марино. Звісно, таку групу (а згадані у попередньому реченні команди якраз і розкидані по трьох різних кошиках, тож цілком можуть створити одну із груп Ліги С в сезоні-2026/27) Україна пройде без особливих проблем. Але – навіщо витрачати ще два роки цього досить непоганого покоління, можливо, останнього непоганого на найближчі роки чи навіть десятиліття, на ігри з Сан-Марино?

Та і міжнародна репутація українського футболу від цього, м’яко кажучи, не покращиться. В наступному розіграші Ліги Націй найсильнішою збірною буде Ісландія, яка має значно менше успіхів на міжнародній арені. Усі інші учасники – ще слабші. Опинитися на одному рівні з ним – визнати, що перспективи нашого футболу геть погані. І це, в принципі, так і є – особливо довгострокові, зважаючи на те, скільки дітей, які займалися футболом, виїхали з країни через війну і навряд чи повернуться додому. Але ж футбол загалом, його розвиток, популяризація – це не один футбольний матч, де можна спробувати відбиватися.

Нинішня збірна – це гравці, які застали перший великий футбольний успіх України, чвертьфінал ЧС-2006, у дошкільному і раннєшкільному віці. Тобто тоді, коли саме і починають займатися футболом, коли приходять у футбольні школи, загорівшись цим бажанням. Тож можна сказати, що саме ті успіхи їхніх попередників – Шовковського і Шевченка, Гусіна і Вороніна, Калініченка і того ж таки Реброва – підштовхнули нинішніх збірників до футбольних майданчиків. Отакий от наслідок події, яка сталася багато років тому.

А чим нинішня збірна мотивуватиме тих українців, яким нині по 4-7 років? Матчем, у якому вона нічого не зробила для загальної перемоги – просто відбивалася, сподіваючись на те, що, можливо, пронесе? Дуже сумніваюся. Про плейфф Ліги націй 2024/25 у виконанні збірної України не будуть писати книжки, знімати фільми і розповідати історії. Бо тут нема про що говорити. Хоча – говорити якраз є про що. Але це буде розмова уже не про футбол.

На фронт!

Усі ми пам’ятаємо, що в Україні триває війна. Війна, яка зачепила усіх українців – принаймні, чоловіків віком від 18 років точно. Так, ми про обмеження свободи виїзду з країни. Причому обмеження в останній час посилилися, з Україні після кількох скандалів перестали випускати навіть митців, які їдуть у концертні тури і привозять звідти гроші для фінансування тих чи інших підрозділів ЗСУ чи проектів, важливих для української армії.

А футболісти у нас перетинають кордон цілком вільно. Причому не тільки для того, аби з’їздити на матч збірної чи, у складі своєї команди, на поєдинок у європейських кубках. Непоодинокими є випадки, коли футболісти – люди за визначенням придатні до військової служби, бо професійний спорт це таке навантаження, яке, можливо, і більше за деякі позиції під час служби у ЗСУ – просто виїжджають з України, бо їм запропонували контракт у зарубіжному клубі. Тож тут прямої вигоди ні українській збірній, ні українському клубному футболу немає. Хіба самому гравцю. Але його випускають. А інших чоловіків його віку – ні.

До пори, до часу українське суспільство на такі речі очі закривало. (Зокрема, тому, що згори не пролунала команда "фас".) Але після такої поразки, яка сталася на "Сегека-Арена", у багатьох українців неодмінно виникне питання – і це для того у них таке привілейоване становище, щоб вони отак от ганьбилися і псували нам і без того геть паршивий через війну настрій? А, може, їм замість виїзду за кордон повістки виписати і на фронт відправити? Здоров’я є, нехай воюють, замінивши виснажених 45-55-річних дядьків, які подекуди уже четвертий рік тримають зброю і фронт.

Жарти жартами, але в українському суспільстві давно вже сформувався запит на справедливість. Не завжди логічний і правильний, часто інспірований згори – але такий запит є. Футбольна збірна України, її гравці, які на словах не втомлюються дякувати ЗСУ за можливість жити максимально мирним, звичним життям, а на ділі – не зробили у Генку анічогісінько для загального успіху, вчинили несправедливо.

І ця несправедливість ще відгукнеться і їм, і суспільству загалом. Яке, хто б що не казав, а також виснажене нинішньою війною. Футбольні успіхи були б для неї хоч невеличкою розрадою у ці важкі часи. Але футболісти, які заробляють значно більше за пересічних українців, які не воюють, які мають право виїжджати за кордон – вчинили з українцями дуже несправедливо. І ми ще почуємо заклик "На фронт їх!", причому далеко не у жартівливій формі.