Екс-голова Ірпеня Неля Товстенко: У 70-тих Ірпінь був селом у пісках і бур’янах

Буквально за два з половиною роки застійне місто неймовірно змінилося, особливо у сфері благоустрою. Однак ще у 70-х роках минулого століття тут мріяли про елементарне – хоча б про каналізацію і газифікацію. І вирішувати ці складні питання довелося молодій жінці, у якої сьогодні день народження, – медику Нелі Олександрівні Товстенко.

У час, коли Ірпінь був повністю одноповерховим, як звичайнісіньке село, а  центр мав вигляд піщаного пустиря в бур’янах і кущах, із 1971 по 1984 р. головою Ірпінського міськвиконкому, затим першим секретарем Ірпінського міськкому партії КПУ (тоді ці структури в одній упряжці опікувалися господарством) було призначено Нелю Товстенко. Наразі цей період життя нашого міста став історією, яку, між іншим, далеко не кожен, хто живе в Ірпені, знає.  

– Нелю Олександрівно, як медик потрапив у коридори влади?

– Я народилася на Донбасі в Костянтинівці. Дідусь – сталевар, його чотири сини працювали на заводі. І тут раптом – війна. Тато і його брати пішли в армію. Дідусь завантажив обладнання заводу “Автоскло”, і нас, дітей, евакуювали в Зауралля. За два місяці дідусь зі старими і жінками поставили цех і почали випускати триплекси – оглядове скло для танків.

Через два роки, після звільнення від німців Костянтинівки, ми повернулися в рідне містечко. Закінчивши семирічку, я навчалася в фельдшерсько-акушерській школі, а потім в Київському медичному інституті (ординатура з хірургії). 12 років працювала лікарем на Донеччині.

Та ось ми з родиною опиняємося в бараку-гуртожитку, побудованому поряд зі склозаводом в Бучі (1967 р.), куди мого чоловіка після успішної роботи на скловиробництві направили організовувати виготовлення термосів разом з італійцями. Ніяково було опинитися в таких умовах після трикімнатної квартири.

Навідалася до Ірпеня. Пісок по щиколотки, кущі, собаки… Село! Де ж тут медицина? Підказують: крокуйте по стежці, вийдете до ринку, потім – праворуч, на Садовій буде медзаклад. Дійшла… Дивлюся – барак, на іншому боці вулиці – ще один. Це поліклініка? Так. У бараку кажуть: “Як добре, що ти приїхала. Вакансій – море!” Питаю, а як на дільницю добиратися? “Пішки”. – “Гаразд, я подумаю”.

Повернулась у гуртожиток, розридалася… Поїхала до Ворзеля, там мені відразу запропонували роботу в санаторії “Україна”. Взяли на прийом курсовочних.

Працювала півроку (це 1971 р.). Приїжджає начальник із Києва: «У вашого начмеда чоловік пережив інсульт, вона має його доглядати. Ви будете працювати на її посаді. Уявляєте? Півроку працюю в курортному закладі – і пропонують посаду начмеда! Сумлінно труджуся чотири роки, збираю дані – готую матеріал для дисертації. Але ось викликають до директора і кажуть: “Завтра поїдете в облвиконком”. – “Навіщо?” – “Треба”.

– У що ж вилилося це “треба”?

– Приїжджаю в облвиконком, в оргвідділі повідомляють: “Вашу кандидатуру висунули в міську і обласну ради – рекомендують у голови міськвиконкому”. – “Та я нічого не знаю, не вмію”. Голова облвиконкому Іван Лисенко почав торочити: “Та ви ж у медсанчастині таку роботу проводили!”. Кажу: “Я не працюю в медсанчастині, я працюю в санаторії”. – “Та ви ж скрізь кажете, що все неправильно”.

А я з перших днів роботи у Ворзелі звернула увагу, що асенізатори везуть нечистоти діжка за діжкою. Тож на всіляких активах говорила про відсутність каналізації. Якось під час чергування пішла на харчоблок, глянула – готують на вугіллі. Дим – хмарою. Звернула увагу відповідальних товаришів на те, що повітря Ворзеля краще, ніж у Кисловодську, а ми його псуємо. Люди з Далекого Сходу, Камчатки, Сибіру, ​​Москви, Ленінграда рвалися сюди лікуватися. А ми чим лікуємо? Гаром? Голова облвиконкому після моєї тиради каже: “Що ж, газифікуйте, газ уже майже підведений до міста. А поки що слід вашу кандидатуру затвердити в ЦК КПУ”. А в Центральному комітеті Щербицький не став зі мною розмовляти, там лише сказали: “Ми вас перевірили: де і як працювали… Будете працювати в міськвиконкомі, каналізувати й газифікувати місто. Навчитеся”.

Отак я потрапила до депутатських рад – до міської та обласної. Працювала 8,5 років. Була головою обласної комісії соцзабезпечення та охорони здоров’я в облраді. Але основне – працювала головою Ірпінського міськвиконкому, з травня 1971 р. по грудень 1979 опікувалася Приірпінням, населення якого тоді складало приблизно  60 тисяч осіб.

– Яким був тоді Ірпінь?

– Запущена, заросла чагарниками і деревами територія. Весь Ірпінь був практично одноповерховий. Один двоповерховий будинок містився на вул. Мінеральній (на різних поверхах там були міськвиконком і міськком партії, усього 25 співробітників), другий – біля нинішнього готелю “Ірпінь”, третій – по вул. 3-го Інтернаціоналу.

Звісно, я попервах лише намагалася вникнути в справи і ситуацію. Дуже допомагав мій заступник Микола Секан, який раніше працював на цій посаді.

Познайомилася з місцевими керівниками, серед них були такі знакові, як В’ячеслав Новохатський, директор заводу “Ірпіньторфмаш”; Микола Скляр, директор шкірно-галантерейної фабрики (до речі, вона містилася навпроти школи №2), хоч і маленьке, але дуже ефективне підприємство. Від фабрики надходило в бюджет місту багато грошей, субсидувалася школа №2 – у той час усі підприємства мали підшефні школи.

Тоді флагманами були два склозаводи, асортимент – найрізноманітніший: банки різного літражу, посуд, термоса. Замовники приїжджали звідусіль. Добре розвивався Гостомельський склозавод, особливо після того, як туди перейшов директором із Бучанського склозаводу Павло Рибіцький. І нині звідти експортують за кордон мало не більшу половину виробів.

– Крім скловиробництва, що ще було в Ірпені?

– Добре працювала меблева фабрика на Першій Лінії (нині вул. Стельмаха), там робили навіть портрети видатних діячів на основі шпону. В районі промзони працювали два цегельних підприємства. Комбінат “Прогрес” набирав обертів, окрім цегли почав виробляти плитку й утеплювальні плити. Підприємство міцно тримав Іон Маркович Дехтяр. Бучанський цегельний (в народі – БКЗ) теж піднімався.

У Коцюбинському була потужна меблева фабрика, там виготовляли навіть теплозвукоізоляційні плити. А ще в селищі процвітав деревообробний комбінат, де стали випускати будиночки, (фактично повноцінне житло). У Ворзелі побудували великий санаторій Академії наук. До Чорнобильської катастрофи все було стабільно і добре.

– Але повернімося в 1971-й.

– Леонід Бірюков, інженер із великим стажем, чудовий проектант, хороша людина і учитель, підсилив мої наміри: “Перше, що ми повинні вирішити, це питання з каналізацією”. Але як? Поїхала в облвиконком. Голова каже: “Їдьте в “Держплан”. У нас таких грошей немає”. Поїхала. Там: “У нас на цю п’ятирічку Ірпеня в планах немає. Можемо допомогти хіба що студентам, робочим”. Проте Бірюков почав виготовляти проект каналізаційного колектора. Поїхав домовлятися з Києвом: куди подіти скиди? У Києві сказали: готові прийняти. І справа пішла: зробили проект чотириповерхівки, дев’ятиповерхівки на вул. Леніна (нині вул. Шевченка), проект будівлі Ірпінського міськвиконкому. До речі, на його місці теж було піщане поле.

Почали будувати готель (нині поруч стоїть “Еко-маркет”). Уже проект поліклініки був готовий… Будувати треба, а грошей бракує. Я у Броварах, у Білій Церкві з головами міськвиконкомів раджуся. Ті кажуть: “Бери ноги в руки та їдь до Москви”. Подалася до першого секретаря Київського обкому партії Цибулька, він говорить: “Не вигадуйте. Приїдете до Москви і що далі?” – “Не знаю, кажуть, що ті, хто їздить по міністерствах, добиваються”. – “Гаразд, тільки підготуйся, збери дані…” Я дала команду: зібрати місцеву інформацію – скільки у нас жінок, чоловіків, який вік, скільки працюючих, школярів, скільки потрібно класів і шкіл, скільки людей потребують житла, дитячих садків…

Моя поїздка в Москву виявилася результативною. Я з Бірюковим пішла в Міністерство енергетики. Там міністром виявився знайомий полтавець, і його помічник теж. Розповіла про проблеми, в тому числі, що нам потрібно мінімум два дитсадка, але, головне, нас турбує відсутність каналізації. Ірпінь отримав мільйон карбованців. Ще 500 тисяч дало Міністерство харчової промисловості.

Потім зайшли в Міністерство промбудматеріалів. Адже під моїм опікуванням було багато підприємств. Міністр вислухав, сказав: “Ми вам допоможемо, але не відразу”. Я себе відчувала жахливо. Коли повернулася в Ірпінь і прийшла до тями, у мене було таке враження, ніби я особисто для себе прошу. Міністерство промбудматеріалів дало на наступний рік мільйон. Між іншим, підприємства вже й самі стали спроможні будувати житло для своїх працівників. “Машторф” і Бучанський склозавод звели по кілька двоповерхових будинків. Комбінат «Прогрес» спромігся в мікрорайоні побудувати чимало багатоповерхівок.

Наближається 1975 рік – місто здає триповерховий житловий будинок для співробітників виконкому і міськкому партії. Каналізацію почали будувати, вона запрацювала.

– А що було на місці школи №12?

– Дерев’яна двоповерхова санаторна школа для дітей, хворих на туберкульоз. Поганенька, приміщення – пристосовані. І раптом на Новий рік (1976) вони запалали! Виявилося: діти на канікули поїхали по домівках, а якісь безхатьки влаштували неподобство. Пожежники до ранку гасили… І було вирішено побудувати школу №12. А перед цим звели ще школу в Бучі.

– У медицину кортіло повернутися?

– Так! 1979 рік. Я весь час зверталася до начальства: «Хочу повернутися на роботу в санаторій». І от якось викликають в область, кажуть: «Ми вирішили ваше питання. Але і далі будете головою обласної комісії соцзабезпечення та охорони здоров’я» (я їздила по всій області й вирішувала питання лікарень і медпунктів.). – «Тобто?» – “Ідіть до першого секретаря Київського обкому партії Володимира Цибулька”. Той каже: “Все добре, ваше питання вирішене. Ми вас рекомендуємо на посаду першого секретаря Ірпінського міськкому партії”. Дивуюся: “Та скільки можна? Дайте мені медицину, я в санаторії зібрала матеріали для дисертації”. – “Ні. Ви підете першим секретарем партії”.

Отож довелося працювати на цій посаді з 1979 по 1984 рік. Якось викликають і кажуть: “Ви знаєте, треба зміцнити обласний відділ соцзабезпечення та охорони здоров’я”. Кажу: “Завідуючою не піду, не можу, втомилася”. З ранку до ночі – робота, і ще додому несу сумки з поштою – документи, скарги і заяви. Мені відповідають: “Треба!” І призначили… першим заступником завідуючої.

1986 рік. Після 1 травня телефонує міністр соцзабезпечення: “Терміново організуйте дві бригади і вивозьте одиноких пенсіонерів із Чорнобильського та Поліського районів у будинки для людей похилого віку! Даю вам Харків, Донецьку область». Вранці приїжджає машина, забирає бригаду і мене. Цілий день вишукуємо цих людей і відправляємо. А ввечері самим треба виїжджати, а нам кажуть: “Стоп, виходьте!” Машину забирають і відвозять мити. А ми сідаємо під деревами, чекаємо, врешті, їдемо додому. І так – сім днів. Наступного тижня їде друга бригада. Загалом було три заходи. Почуваюся погано, сил немає. Збираюся на роботу, чоловік каже: “Ти б полежала”. – “Як? Там же – море людей!” Їду. Ось уже станція “Святошино”. Якийсь чоловік запитує: “Чому ви така бліда?”. Відповідаю: “Втомилася”. І все, – більше нічого не пам’ятаю… Розплющую очі – лежу у приймальному відділенні лікарні, стоїть завідувач неврології, лікарі. Мене намагалися поставити на ноги протягом чотирьох місяців. Врешті чоловік забрав додому, бо ВТЕКівська комісія сказала: “Ми вже нічого не можемо зробити”.

Лежу вдома пластом, тиск скаче, встати не можу, хитає, падаю. Ніхто ж не знав тоді, що таке радіація. Нам у медінституті про радіацію мигцем прочитали пару лекцій. Так я фактично пролежала 1987 рік, 1988 і 1989… Мене підняли колеги з Донбасу, які приїхали підвищувати свої знання в Київський медінститут. Вони заїхали до мене, глянули: а в мене крапельниця, сидить медсестра, купа пігулок… Незабаром привезли сумку із травами, почали заварювати. І так підняли.

– Виходить за прислів’ям: “Без зла не було б добра”. Так ви позбулися ярма керівної дами.

– Я взагалі лежала, нічим не займалася, мною займалися мої рідні. Раптом приходить Володимир Павленко, директор технікуму (що потім став податковим інститутом), говорить: “Вадиме Георгійовичу, треба вашу дружину піднімати і возити до мене на роботу. Нам потрібен лікар, у нас додалося багато студентів”. Я ніяковію: “Та я ж не зможу”. – “Будете годину, дві, скільки зможете…”

І таки мав рацію, я вдома розкисла, а тут потихеньку і через півроку стала працювати на повну силу. Причому, з урахуванням того, що мене порятували трави, я відкрила кабінет фітотерапії, робила живу і мертву воду за допомогою апарату. Налагодила контакт зі знаменитим Євгеном Товстухою, їздила до нього, він водив своїми полями з лікарськими рослинами, показав, де і як вони сушаться, як фасуються. Я виписувала його збори. До мене всі ходили – і співробітники, і студенти. Загалом я пропрацювала лікарем в університеті 16 років. Досі телефонують, порад просять. Тож почала з медицини і завершила нею. Лікувала людей і місто.

– ­Які Ваші враження від перетворень в Ірпені?

– Мене тішить те, як нині розвивається Ірпінь, адже всі роки незалежності місто фактично було застійним. З’явилися сквери, парки, дороги, дитячі і спортивні майданчики, дитсадочки… Створили чудову центральну частину міста зі скульптурами і фонтанами… У мій час ми не могли цього робити, бо треба було газифікувати і каналізувати місто і селища.

У сум вганяє те, що без міри зводять житлові будинки в зелених зонах. Гадаю,  що наші очільники дадуть зелене світло “Ірпіньзеленбуду”, не обмежуватимуть його коштами, щоб прибудинкові території, вулиці, розв’язки були максимально зазеленені деревами і кущами.