Україна і Польща: коли минуле стає зброєю

В історії будь-якого народу можна знайти майже все, що завгодно: неймовірні духовні та творчі піднесення, занепади, ренесанси, "темні віки", злочинців і праведників, примирення і розбрат, часи руїни та "золотий вік".

Так само і серед її історичних діячів є напрочуд різноманітні постаті: аристократи і популісти, радикали та помірковані, гуманісти та терористи.

Віктор Франкл, що заплатив жахливу ціну за колективне безумство німців часів Третього Райху, стверджував: "Колективної вини не буває". Нацисти вбили його ненароджену дитину, жінку, батька, мати і брата – і тим не менш він вірив, що

"… в реальності існують тільки дві людські "раси". "Раса"порядних людей та раса покидьків, і ця "расова сегрегація" проходить через усі народи". А всередині кожної нації – через усі партії та різноманітні спільноти. Навіть у концтаборах, навіть серед есесівців, час від часу, траплялися напівпорядні люди. Так само як і з іншого боку, серед соратників можуть траплятися відверті негідники. Небезпека чигає на нас в іншому місці: порядні люди завжди перебувають у меншості, завжди були у меншості і, гадаю, завжди в меншості залишатимуться. Небезпека виникає тоді, коли режим чи політична система возносить негідників або, іншими словами, дозволяє порочній верхівці нації здійснювати контроль. Це і є справжня небезпека. І жодна нація апріорі не застрахована від цієї загрози. Тому насмілюсь сказати, що, в принципі, кожна нація може здійснити Голокост"…

Тому намагання представити власну історію як суцільний парад праведників та героїв, так само, як і перманентне посипання голови попелом – лише ознака інфантильності еліт. Історія – це меню à la carte. І ознака зрілості нації – подавати з нього правильні страви у правильний час.

Коли поляки масово впадають в параною ресентименту, коли Навроцький ятрить національні рани замість гоїти їх, чи потрібно нам підкидати хмизу в польське вогнище? Зробити це неважко. Бо за 1000 років співіснування у наших взаєминах було усяке. І Москву спільно брали, та турків громили під Хотином за Сагайдачного, і нищили одне одного в промислових масштабах за Хмельницького чи Ґонти та Залізняка. Причому перше ніяк не скасовує другого. Питання лише в тому, яку карту ми розігруємо сьогодні у відповідь на відвертий шовінізм польської правиці?

Можна в пику полякам надати звання Героя України Дмитру Клячківському та назвати на його честь Третій армійський корпус. А можна дістати з історичної колоди постать генерала УНР Марка Безручка – захисника Замостя від більшовицької навали та співавтора "Чуда на Віслі". Щоправда, генерал був лояльним громадянином Другої Речі Посполитої та працював у польському військовому картографічному інституті в той час, коли молоді радикали-бандерівці займалися політичним терором.

Можна всоте перераховувати кількість жертв Волинської трагедії і до хрипоти сперечатися, "хто перший почав", хто більше вбив, а хто лише мстився і захищався, а можна у відповідь на польське загострення медійно підсвітити Перемир'я між УПА та АК в Руді-Ружанецькій у травні 1945 року та блискучу Грубешівську операцію 27–28 травня 1946 року, де бійці УПА та WIN (спадкоємиці Армії Крайовій) спільно билися проти кривавої диктатури комуністів.

Історія – це меню à la carte. І короткозора вепонізація історичної памʼяті правими силами в Польщі дає нам унікальний шанс продемонструвати геополітичне айкідо. І свою зрілість. Не вестися на провокації, не підкидати хмизу у вогонь масового історичного біснування сусідів, а сфокусуватися на увічненні, промоції та глорифікації прикладів українсько-польської співпраці. Особливо коли ця співпраця була спрямована проти Росії та людожерських тоталітарних режимів.

Можливо, це наш шанс нагадати полякам, що коли ми разом , ми є однією з найбільших потуг Європи. Коли поборюємо одне одного – маємо всі шанси продовжити історичні суперечки десь у сибірських таборах…