І дійсно загубився! У пам’яті залишилися міста навколо – романтичний Еріче, високогірними вуличками якого можна було гуляти у хмарах, або скелі Сан-Віто. Про Трапані з його променадами і поромами на Егадські острови я майже забув.
Але згадав відразу, як тільки з’явилися чергові плівки з операції "Карфаген" – я б навіть назвав цю операцію проєктом, так багато ми з неї дізнаємося про нашу державу. І ось чому.
Саме у Трапані відбувалися події знаменитого серіалу Даміано Даміані "Спрут" – а для мене це знаковий фільм юності. Телеглядачі у Радянському Союзі були в захваті від красеня-героя Мікеле Плачидо, але мене насамперед цікавили не романи комісара поліції, а те, яким чином було організовано сицилійське суспільство тоді, коли непідкупний комісар Каттані приїздить на острів, щоб очолити місцеву поліцію. І от я гуляю по Трапані, бачу палаци, комісаріат поліції, адвокатські контори, банки і думаю: як це все ж таки – жити у країні, де держава й організована злочинність настільки тісно переплетені, що ти просто не знаєш, де закінчується злочинець і починається прокурор. Чи суддя. Чи правоохоронець.
І от тепер я знаю.
Ми настільки звикли до перманентної боротьби з корупцією, наявність якої була нашою головною претензією до будь-якої влади часів незалежності, що навіть не помітили, як на розпушеному ґрунті проросла справжня мафія.
Поки що це мафія гопників. Це дрібні й недалекоглядні люди, які прийшли на державу службу виключно заради збагачення, а війну сприйняли як шанс для максимального збагачення. Ці люди з незрозумілих причин впевнені у власній безкарності, розмовляють про злочини просто під мікрофони антикорупційних структур і тікають за кордон, гублячи дорогою печатку генерального прокурора.
Якби не інфантильність українського виборця і неможливість замінити й очистити владу під час війни, ці люди ніколи б так не розвернулися. З іншого боку, якби Україна так критично не залежала від Заходу у своєму намаганні якщо не перемогти, то хоча б вижити, ці люди дійсно могли б залишатися безкарними – як у сусідній Росії.
Якщо не зупинити цих – прийдуть інші. Такі, які були на Сицилії. Обережніші. Розумні. Здатні не розмовляти під мікрофонами детективів. Нічого не підписувати. Не просто вбивати незручних журналістів і юристів, а щедро фінансувати власних. Люди, які перетворять вибори на церемоніал, а владу – на знаряддя власного збагачення.
Втім, щось подібне вже відбувається. З кожним новим серіалом "Карфагену" Україна все більше нагадує державу, захоплену мафією, – при показовому мовчанні вищих посадових осіб, які й створили передумови для цієї катастрофи.
Із захопленої мафією держави можна вийти шляхом виборів, оновлення країни, люстрації всіх тих, хто обирався до влади з лав популістських проєктів або співпрацював із ними на державній службі. Але під час війни ми позбавлені такої можливості, і це ще один стимул для Путіна продовжувати цю війну. Силові варіанти демонтажу мафіозної держави також не для країни, для якої демократія – важливий доказ необхідності подальшої допомоги.
З мафіозі не працює теза про один човен, в якому ми всі знаходимося, – не дивно, що один з очільників мафії має прізвисько "Мексиканець" і можливі зв’язки з російськими спецслужбами.
Банальний корупціонер може бути просто не зацікавлений різати корову, яку він доїть, – це і є вимір його патріотизму. Мафіозі впевнений, що його "бізнес" працюватиме під будь-яким прапором. Йому незрозумілі не тільки поняття моралі й честі, а й важливість державних кордонів. Так, нові господарі можуть замінити вплив мафіозі власним – але ви ніколи йому цього не зможете довести, бо він упевнений, що він сам або "потрібні люди" з усіма про все домовляться.
Корупціонеру потрібні посада і держава. Мафіозі зацікавлений тільки у території пограбування. Про те, що його дії можуть призвести до загибелі держави, він не замислиться ні на хвилину – навіть якщо носитиме генеральську форму спецслужб цієї держави або працюватиме в її уряді.
І саме тому непереможений спрут – це смертний вирок для України