Окрім цього, раніше зʼявлялися повідолення, що американці начебто пропонують Україні гарантії безпеки аналогічні статті 5 НАТО. Але немає реальних шансів, що це може бути реалізовано. Далі поясню, чому.
Зрозуміло, що Росія отримує території в обмін на власну обіцянку зупинити війну. Тож їй це може бути вигідно. Україна, як каже Володимир Зеленськиий, отримує гарантії безпеки США та можливу американську участь у захисті, тож нам це теж вигідно. А в чому вигода США?
Виходить, Америка має взяти на себе зобов’язання щодо гарантій безпеки для України, але натомість нічого не отримати? Очевидно, що такий підхід прямо суперечить трансакційній політиці нинішньої адміністрації США: за логікою процесу Америка теж має отримати якусь угоду, але про неї нам нічого невідомо.
Не буду повторюватися, що Путін воює не за території. Головний приз у розв’язаній ним війні – будь-яка форма залежності України від Кремля. Сценарій, за якого безпекове становище України після війни стане кращим, ніж до її початку, не виглядає реалістичним. Тож незрозуміло, що саме мають пообіцяти Путіну, аби він погодився на такий варіант.
Виникає й інше питання: чи може наша влада взагалі ухвалити рішення про виведення військ із неокупованих територій і передачу їх Росії?
Оприлюднене цього тижня опитування КМІС показує, що 62% українців проти такого сценарію. І не факт, що влада має достатній авторитет у суспільстві, аби переконати цих людей змінити свою позицію та погодитися на здачу територій. Причин чимало: від відсутності навичок спілкування із суспільством до потенційних звинувачень, що "Зеленський зі своїми корупційними дружками продають Україну Росії".
Тому навіть якщо гіпотетичне рішення про передачу частини українських територій Росії буде ухвалене, немає гарантій, що влада зможе забезпечити його виконання.
Очевидно, саме на це й розраховує Путін, проштовхуючи ідею здачі Росії неокупованих українських територій. Його розрахунок у тому, що суспільство не прийме такої форми капітуляції, а країна провалиться у внутрішній хаос із перспективою громадянської війни. Тоді, на його думку, Україна розвалиться самостійно, а Путіну залишиться лише зібрати те, що від неї залишиться.
Звісно, немає гарантій, що все піде саме за таким сценарієм. Але з певного моменту стратегія Путіна фактично звелася до очікування дива. А коли фронт не приносить бажаного результату, головні сподівання переносяться на дестабілізацію українського тилу.
Водночас від початку жовтня публічна риторика Володимира Зеленського має чіткий посил: "Україна на межі зради союзниками". Підготовка суспільства до потенційних "важких рішень", які нам нібито доведеться ухвалювати через цю "зраду", може бути однією з причин такої риторики.
Обговорення гарантій безпеки, безумовно, не менш важливе, ніж питання територій. Війни закінчуються або тоді, коли сторони більше не можуть воювати, або тоді, коли вони домовляються про компроміс і створюють систему гарантій його дотримання.
І хоча публічні виступи лідерів України та США породжують сподівання, що ми наблизилися до завершення війни, насправді мало що на це не вказує. Тому рецепт нашого виживання, як і раніше, залишається в опорі, сили для якого треба знаходити не лише на фронті, а й у тилу.