Потрібно було зупинити агресію, не дозволити російським військам зайняти значну територію країни і вибити їх хоча б із частини окупованої землі. Потрібно було, щоб держава почала працювати ефективніше – а це означало ще й посилену боротьбу з корупцією. І потрібно було отримати зрозумілі гарантії безпеки – тобто приєднатися до НАТО з його 5-ою статтею.
Але особливість ситуації полягала в тому, що це треба було робити швидко в той час, коли можливості швидкого завершення війни були практично заблоковані. Після фіаско бліцкригу з миттєвим захопленням Києва та заміною української влади Путін за кілька місяців переорієнтувався на стратегію багаторічної війни, якої Кремль дотримується й досі. А союзники не приховували свого небажання давати Україні сучасну наступальну зброю, бо боялися ядерної відповіді Росії – і ніхто насправді на Заході не знав (та й не знає і тепер), що ж після цієї ядерної відповіді робити. Ставку було зроблено на тривале виснаження Москви в надії, що Путін усвідомить безперспективність довгої війни і зупиниться. Майже за п’ять років великої війни Росії проти України ця ставка так і не зіграла.
Проте почали розвиватися інші процеси, практично неминучі на п’ятирічній дистанції. Адже війна – як онкологія, яка обов’язково дає метастази, якщо вчасно не зупинити процес.
Перша небезпека – це зміна характеру війни. Російська армія серйозно не просувається вперед вже кілька років поспіль. Але тепер у Кремлі розраховують на виснаження українського тилу, знищення інфраструктури, перетворення великих українських міст на місця, непридатні для життя. І якщо в перші місяці війни ми були впевнені у здоровому глузді консолідованого українського суспільства і побоювалися тільки, що в армії не вистачить ресурсів зупинити ворога, то тепер наші захисники домагаються справжніх успіхів на фронті, але у тилу все гучніше звучать голоси тих, для кого Україна – порожній звук, і хто готовий продати майбутнє Батьківщини за ілюзію тимчасового спокою. Це дуже небезпечна тенденція не тільки для часів війни, а й для часів миру, бо вона обіцяє політичний тріумф партії капітуляції і страху перед Москвою.
Другий вершник апокаліпсису – перетворення держави корупційної на державу мафіозну. Всі передумови такого перевтілення були закладені ще у 2019 році самою перемогою Володимира Зеленського та проєкту "Слуга народу". Така кількість ласих до прибутку "нових облич" в умовах, коли вся власність уже давно була перерозподілена, логічно штовхала частину цих чарівних облич до союзу з організованою злочинністю та створення її осередків у державних структурах. Звісно, умовні чотири роки для такого перевтілення – не так вже й багато часу. Демократія якраз і передбачає, що сполоханий виборець матиме можливість скорегувати свої попередні рішення. Але і тут війна дала свої результати: відсутність механізму зміни влади та її практична безконтрольність роблять антикорупційні органи єдиним запобіжником деградації державного організму – і ніхто не сказав, що у боротьбі з мафією вони приречені на перемогу.
І, зрештою, третя проблема – дефіцит безпеки. У 2022 році ми могли цитувати американського президента Джозефа Байдена, який обіцяв захищати кожний сантиметр території НАТО – і, звісно, могли хотіти, щоб і наша власна територія була цими сантиметрами. У 2026 році ми не можемо не помічати, як до НАТО ставиться американський президент Дональд Трамп. Ба більше – після війни з Іраном ми навіть не знаємо, чи здатні Сполучені Штати бути дієвим гарантом безпеки навіть тоді, коли цього бажають. Країни, які розміщували на своїй території американські військові об’єкти, очевидно розраховували на те, що ніхто не зазіхатиме на їхню безпеку, а не на те, що їх будуть бомбити саме тому, що американські військові об’єкти на їхній території є. Тому коли я чую повідомлення про консультації щодо гарантій безпеки для України, то хочу поцікавитися, чи вони взагалі існують у сучасному світі. Адже насправді гарантії безпеки – це повага до правил і "червоних ліній". А ще страх перед можливостями наддержав, якого тепер просто не існує.
І, до речі, поява цього третього вершника дає додаткові шанси першому. Бо загрожує новими метастазами – розповзанням російсько-української війни на Європу. Адже ненависть до європейців, які сприймаються тепер як головні винуватці відсутності перемоги Путіна, зростає у Кремлі з кожним новим днем конфлікту. І якщо Путін тепер не боїться реакції Трампа (а він не боїться), то чого б йому принаймні не спробувати?
Ці три головні проблеми навіть не для української перемоги, а для українського виживання не означають запрограмованої поразки. Але їх потрібно усвідомити і розв’язувати. Щоб вижити, ми маємо знищити кожного вершника.
А це означає серйозний діалог із суспільством щодо тривалості й небезпек війни. Це означає підвищення ефективності влади й нульову терпимість до корупціонерів і мафіозі в її структурах. Це означає відмову від одноосібного управління державою, яке просто тягне Україну на дно. Це означає пошук механізмів безпекової взаємодії з тими державами, які усвідомлюють небезпеку для власного майбутнього, і зі здоровими силами в тих країнах, де влада зраджує ідеали демократії. Боятися цього не варто, бо намагаючись пристосуватися до могутніх мерзотників, ми просто загинемо. Але для такої роботи і люди, які керують Україною, мають усвідомити для себе, що цінності дійсно існують, а не використовуються для обману електорату. А вичавити з себе популіста по краплині вже не вдасться – часу обмаль.
Ну, і також потрібно зрозуміти, що якщо ми переможемо цих трьох вершників, але не зможемо завершити війну, то обов'язково з'являтимуться нові вершники і нові проблеми. І з ними також доведеться боротися навіть тоді, коли вони виглядатимуть нездоланними.
Це насправді і є український план виживання й перемоги.