Останнім часом російська православна церква дедалі активніше виступає не лише як релігійна інституція, а й як учасник суспільно-політичного життя росії. Її представники висловлюються про демократію, радянське минуле, народжуваність, штучний інтелект, особисту мораль, ставлення людини до самої себе і, звичайно, про війну.
Якщо розглядати кожну заяву окремо, частину з них можна сприйняти як звичайні релігійні повчання, частину – як консервативні суспільні погляди, а деякі – як ексцентричні висловлювання окремих священнослужителів.
Але якщо зіставити ці заяви з офіційними документами московського патріархату, підтримкою ним кремлівської політики та практикою релігійних переслідувань на окупованих територіях України, вимальовується значно серйозніша картина.
Йдеться про послідовне підпорядкування релігійного авторитету політичним потребам держави, за якого мораль дедалі частіше використовується не для обмеження влади, а для виправдання її дій.
Почнемо з кількох характерних прикладів.
15 вересня 2026 року патріарх Кирило закликав російських чоловіків переконувати дружин відмовлятися від абортів. Якщо жінка сумнівається через низькі доходи або незадовільні житлові умови, чоловік, на його думку, має пообіцяти поліпшити матеріальне становище сім'ї та переконати її зберегти вагітність.
Сама по собі позиція церкви щодо захисту ненародженого життя не є ані новою, ані винятково російською. Проблема полягає в іншому: патріарх безпосередньо пов'язав демографічне питання з масштабами території росії та недостатньою чисельністю її населення.
Тобто розмова про особисте рішення жінки фактично перейшла у площину державних демографічних інтересів. У такій логіці виникає небезпечне зміщення акцентів. Матеріальні проблеми сім'ї пропонується долати насамперед особистими обіцянками, тоді як відповідальність держави за економічні умови, охорону здоров'я та соціальну підтримку відходить на другий план.
І тут виникає закономірне питання: чи може держава, яка витрачає величезні ресурси на війну проти сусідньої країни, перекладати на родини основну відповідальність за подолання демографічної кризи?
Це вже питання не богослов'я, а державної політики. Того самого 15 вересня Кирило назвав "маячнею" комуністичне гасло "Від кожного за здібностями, кожному за потребами". Він висловив здивування тим, як освічені люди могли повірити в такі ідеї, і заявив, що радянський експеримент призвів до тяжких наслідків для духовного та культурного розвитку суспільства.
Критикувати більшовицькі репресії, переслідування церкви та насильницькі соціальні експерименти цілком обґрунтовано. Але тут постає принципове питання послідовності.
1 серпня 2026 року цей самий патріарх назвав створення радянської атомної бомби проявом Божої благодаті для країни. Виходить доволі вибіркове ставлення до радянської спадщини. Комуністичний соціальний експеримент засуджується, тоді як створення радянського ядерного арсеналу отримує релігійне схвалення.
Звичайно, можна розмежовувати радянську ідеологію та військово-технічні досягнення. Але коли релігійний діяч починає пояснювати державну військову могутність особливим Божим благоволінням, він виходить далеко за межі історичного аналізу.Так формується уявлення про державу, чия сила має не лише політичне, а й сакральне виправдання.
Ще показовішими є висловлювання протоієрея Андрія Ткачова. В одному з оприлюднених виступів він охарактеризував демократію як систему, за якої "маленький шахрай може стати великим шахраєм", тоді як нормальні люди нібито не мають відповідних соціальних можливостей. Безумовно, демократичні інститути не гарантують захисту від корупції, популізму чи приходу до влади недоброчесних політиків. Але принципова відмінність демократії полягає не у відсутності шахраїв, а в наявності механізмів контролю над ними: конкурентних виборів, незалежного суду, свободи слова, політичної відповідальності та можливості мирної зміни влади.
Зводити демократію виключно до механізму просування шахраїв означає дискредитувати саму ідею підзвітності держави суспільству. І це особливо характерно для російського авторитарного середовища, де громадянам дедалі наполегливіше пропонують не контролювати владу, а пристосовуватися до неї.
Інші заяви Ткачова стосуються особистої моралі. Він говорив, що сучасне суспільство дедалі частіше сприймає гріх як норму, критикував сексуальну розбещеність, поширення порнографії та ставлення до інтимних стосунків.
Ці погляди можна розглядати в межах традиційної консервативної релігійної етики. Самі по собі вони не доводять участі священника в політичній пропаганді.
Проте значно більше запитань викликають інші його формулювання.
Ткачов заявив, що в пеклі хороших людей "як оселедців у бочці", і закликав прагнути не звання хорошої людини, а Бога. У богословському контексті йдеться про відмінність між зовнішньою доброчесністю, самовпевненістю та щирим покаянням. Християнське вчення справді не зводить спасіння до суспільної репутації людини. Однак у публічному просторі подібні формулювання можуть створювати хибне враження, ніби звичайна людська порядність не має самостійної моральної цінності.
Ще радикальніше звучить заклик цього священнослужителя "по-хорошому" ненавидіти себе, оскільки любов до себе, за його поясненням, може перетворюватися на любов до власних гріхів. І тут принципово важливо розмежувати покаяння та самоненависть.
Усвідомлення власних помилок не тотожне запереченню людської гідності. Визнання гріха не означає, що людина повинна втратити повагу до себе.
Особливо небезпечним таке змішування понять може ставати тоді, коли релігійна риторика використовується для виховання покірності, почуття провини та відмови від критичного ставлення до зовнішнього авторитету.
Водночас заради об'єктивності слід відзначити й інші приклади.
Священник Євгеній Мурзін, говорячи про панічні атаки, радив звертатися до Бога з молитвою, але прямо зазначав, що за повторюваних нападів необхідно звернутися до психолога або психотерапевта. У цьому випадку немає підстав стверджувати, що церква пропонує замінити професійну допомогу виключно молитвою.
Подібна обережність потрібна й під час оцінювання висловлювань про штучний інтелект. Митрополит Тихон (Шевкунов) 23 жовтня попередив, що некритичне використання ШІ може призвести до інтелектуальної деградації. Його теза про необхідність "гігієни мислення" має раціональне підґрунтя: бездумне перекладання аналітичної роботи на алгоритми справді створює ризик послаблення навичок самостійного мислення.
Інший священник, Павло Островський, висловив припущення, що штучний інтелект у майбутньому може використовуватися антихристом як інструмент тотального контролю.
Це вже не технологічний прогноз, а особиста релігійна інтерпретація. Її не можна подавати як доведений сценарій розвитку технологій або як офіційну доктрину всієї РПЦ.
Проте сама тема контролю над людиною набуває особливого звучання в країні, де цифрові технології вже використовуються державою для нагляду, цензури та політичного контролю.
І ось тут ми підходимо до головної суперечності.
5 жовтня 2026 року патріарх Кирило нагородив Рамзана Кадирова орденом Слави і Честі I ступеня. У своєму офіційному привітанні він назвав очільника Чечні вольовим, цілеспрямованим і відповідальним керівником, який піклується про свій регіон. Серед його досягнень патріарх відзначив забезпечення безпеки, міжрелігійного миру та громадянської злагоди.
При цьому США ще у 2020 році запровадили санкції проти Кадирова через його причетність до грубих порушень прав людини, включно з катуваннями та позасудовими вбивствами. Правозахисні організації протягом багатьох років документували репресивну практику чеченської влади.
Варто нагадати, що церковний орден Слави і Честі призначений, зокрема, для відзначення внеску в зміцнення миру та співпраці між народами.
Тому нагородження Кадирова має очевидний політичний вимір. Питання не в тому, що православний патріарх відзначив мусульманського політичного керівника. Міжрелігійна співпраця сама по собі є позитивним явищем.
Питання в тому, що церковним авторитетом публічно відзначено представника політичної системи, діяльність якої супроводжується численними задокументованими порушеннями прав людини.
Саме тут найбільш виразно проявляється різниця між універсальними моральними принципами та політичною доцільністю. Але найсерйозніші питання до керівництва РПЦ виникають не через окремі проповіді або церковні нагороди. Вони виникають через позицію щодо війни росії проти України.
27 березня 2024 року Всесвітній російський народний собор під головуванням патріарха Кирила схвалив документ "Настоящее и будущее Русского мира".
У ньому російську агресію проти України з духовно-моральної точки зору прямо названо "священною війною".
Ба більше, документ передбачає, що після завершення війни вся територія сучасної України має опинитися в зоні виняткового впливу росії. Це вже не приватна думка окремого священнослужителя. Це програмне політико-ідеологічне положення документа, ухваленого організацією, яку очолює московський патріарх.
Важливо уточнити: Всесвітній російський народний собор не є вищим канонічним органом управління РПЦ. Однак участь патріарха та офіційне оприлюднення документа на ресурсах московського патріархату надають цій позиції значної інституційної ваги.
Саме цю декларацію розкритикувала Всесвітня рада церков, наголосивши на несумісності поняття "священної війни" з базовими християнськими принципами.
І ось тут порівняння з осінніми проповідями Кирила набуває особливої гостроти.У вересні 2026 року патріарх, засуджуючи насильство більшовицької влади, пояснював, що не можна досягати добра злими засобами. Але ця моральна вимога неминуче постає й перед самим московським патріархатом: як вона узгоджується з підтримкою військового вторгнення в Україну, руйнуванням українських міст, загибеллю цивільних людей та спробами силового підпорядкування незалежної держави?
Особливо якщо згадати, що російська церковна риторика неодноразово використовувала образ жертовності військовослужбовців для морального виправдання участі у війні. Йдеться про небезпечний процес сакралізації державного насильства – надання політичним рішенням і військовим діям особливого релігійного значення. І цей процес має цілком матеріальні наслідки.
У доповіді Комісії США з міжнародної релігійної свободи за 2026 рік зафіксовано систематичні порушення свободи віросповідання на окупованих росією українських територіях. Зокрема, йдеться про обмеження діяльності релігійних громад, захоплення культових споруд, переслідування духовенства та створення умов для домінування структур московського патріархату.
У вересні 2026 року організація International Partnership for Human Rights опублікувала нове дослідження релігійних переслідувань на окупованих територіях, побудоване на свідченнях постраждалих та очевидців.
Його висновки свідчать, що релігійна політика окупаційної влади використовується не лише для контролю над вірянами, а й для послаблення української ідентичності та громадського спротиву.
Отже, релігійний чинник у російській агресії – це не абстрактне питання богословських суперечок. Він безпосередньо пов'язаний із безпекою, правами людини та політикою окупації.
Ще один важливий факт. 22 жовтня 2026 року Священний синод РПЦ затвердив зміни до присяги священнослужителів, які передбачають заборону виступати публічно від імені церкви без благословення священноначалля.
Офіційно це пояснюється необхідністю відповідального використання медіа й соціальних мереж.
Однак така норма водночас посилює інституційний контроль над публічними висловлюваннями духовенства. Це не означає, що кожна заява священника санкціонована патріархом. Але демонструє прагнення церковного керівництва централізувати контроль над публічною комунікацією.
ЩО ВСЕ ЦЕ ОЗНАЧАЄ З ПОГЛЯДУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ?
На мою думку, московський патріархат сьогодні виконує кілька взаємопов'язаних політико-ідеологічних функцій.
По-перше, він бере участь у формуванні світогляду, в якому російська держава розглядається не просто як політична організація, а як носій особливої історичної та духовної місії.
По-друге, частина впливового духовенства поширює уявлення про небезпечність демократії, моральну неспроможність сучасного суспільства та необхідність підпорядкування вищому авторитету. Такі наративи об'єктивно узгоджуються з інтересами авторитарного режиму, навіть якщо немає доказів централізованого замовлення кожної конкретної проповіді.
По-третє, через демографічну, сімейну та моральну тематику відбувається перенесення відповідальності за суспільні проблеми на окрему людину. Натомість політичні рішення влади, економічні наслідки війни та державні пріоритети залишаються за межами критичного обговорення.
По-четверте, церковний авторитет використовується для легітимації російської військової політики та імперських претензій щодо України.
По-п'яте, риторика про "традиційні цінності" може використовуватися як інструмент інформаційного впливу не лише всередині росії, а й за її межами – насамперед серед консервативних і релігійних середовищ, які можуть бути сприйнятливими до таких повідомлень.
Це не означає, що кожна людина, яка підтримує традиційні сімейні цінності або критично ставиться до штучного інтелекту, автоматично стає прихильником кремля.
Саме таке ототожнення було б серйозною аналітичною помилкою.
Механізм впливу значно тонший: політичні цілі маскуються під універсальні моральні принципи, а релігійна довіра використовується для підвищення переконливості державної пропаганди.
Для України особливо важливо розуміти цей механізм без спрощень.
Не кожен православний вірянин підтримує російську агресію. Не кожен священник РПЦ поділяє позицію Кирила. Не кожна консервативна проповідь є інструментом інформаційної операції. Але й ігнорувати системну співпрацю церковного керівництва з російською державною владою було б небезпечно.
Саме тому протидія такому впливу повинна спиратися не на боротьбу з релігією, а на розмежування віри та політичної діяльності, документування участі конкретних осіб і структур у підтримці агресії, захист свободи совісті та викриття пропагандистських маніпуляцій.
МІЙ ВИСНОВОК
Головна проблема сучасного керівництва РПЦ полягає не в тому, що воно говорить про гріх, мораль, сім'ю чи духовність.Це природні теми для будь-якої релігійної організації. Проблема виникає тоді, коли вимоги особистої моралі стають надзвичайно суворими, а оцінка дій державної влади – політично вибірковою.
Коли людині пояснюють, що вона має менше любити себе, але водночас релігійними відзнаками нагороджують авторитарних правителів.
Коли демократію представляють джерелом суспільного зла, а політичну безконтрольність фактично залишають без належної моральної оцінки.
Коли засуджують насильство революційного минулого, але сучасну загарбницьку війну обґрунтовують боротьбою за духовну єдність.
Коли говорять про святість людського життя, але підтримують державну політику, наслідком якої є масова загибель людей.
Перед нами не просто суперечливі проповіді. Перед нами небезпечне зближення політичної влади та релігійного авторитету, за якого держава отримує духовне виправдання своїх дій, а церковна ієрархія – можливість впливати на суспільство за підтримки держави.
Для української національної безпеки це означає, що московський патріархат необхідно оцінювати не виключно як релігійну структуру, а й як суб'єкт політико-ідеологічного впливу, діяльність якого в окремих напрямах безпосередньо пов'язана з інтересами російської держави. І головне питання тут навіть не в тому, наскільки щирими є релігійні переконання окремих ієрархів.
Головне – кому насправді служить їхній публічний авторитет: універсальним моральним принципам чи політичним інтересам кремля? Бо там, де вірою починають виправдовувати агресію, йдеться вже не лише про релігію. Йдеться про владу, ідеологію та війну. І саме так це потрібно оцінювати.