Поламалися 7 основних звичних речей. Їм настав кінець.
Кінець світового порядку. Кінець уявленням, що у світі є непорушні правила й принципи, надійні союзи й союзники. Що світ керується цінностями й домовленостями. Що можна мати малий оборонний бюджет і дбати лише про добробут, а про безпеку подбає хтось інший. Що між миром і війною є чітка межа, і можна не допустити війну за цю межу.
Кінець глобалізації. Переважна частка світової торгівлі йде через кілька вузьких проток. Умовні варвари можуть паралізувати світову торгівлю, яку захищають авіаносці, — це колись дратувало нас у "Цивілізації" Сіда Меєра, а нині це реальність. Ланцюжки створення доданої вартості можуть раптово й брутально перерватися. Продані вам товари чи послуги можуть раптом припинити працювати через віддалене політичне рішення. Собівартість нині вже не королева — доводиться задуматися про безпеку, коли купуєш щось на іншому континенті.
Кінець безумовного зростання. Екстенсивна модель економіки ґрунтувалася на трьох речах:зростання населення, експансія на нові ринки й невичерпність природних ресурсів. Нині всі три чинники вперлися в обмеження. А бізнес звик завжди закладати у фінансові плани більше, ніж минулого року. На дешеві гроші у світі не можна більше покладатися (нам-то байдуже, у нас їх ніколи не було). Врешті, буває й так, що ВВП все ж таки йде вгору, а всі показники якості життя йдуть вниз.
Кінець способу життя. Раніше освіта була соціальним ліфтом на все життя. Нині цей ліфт часто не працює, ходить з перебоями та в обидва боки. Принцип, що діти будуть жити краще за батьків,виходить з ужитку. А дедалі меншій кількості дітей доведеться годувати дедалі більшу кількість старих, тож контракт поколінь сильно тріщить.
Кінець ідеологій. Праві й ліві дедалі менше відрізняються економічними програмами, змагаючись у популізмі, хто більше й красивіше пообіцяє й нічого не зробить. Мрії про суспільний консенсус марні. До того ж неформальні інституції представництва інтересів (часто сфокусовані на одній проблемі) набирають ваги більше ніж формальні.
Кінець віри у прогрес. Демократія та свобода не перемогли в усьому світі, як вважалося колись після розпаду СРСР. Формальна освіченість зростає, а дорослості й мудрості від того не додається. Накопичення знання не конвертується в інші хороші речі: мир, добробут,справедливість тощо.
Це все закінчилося не в один день. Воно відбувалося поступово й часом непомітно, але ось врешті ми тут.
Ви скажете, що я обіцяв 7, а вийшло 6. Шість — не дуже красиве число, а сім всім подобається. Тож тримайте сьоме, яке пояснює попередні.
Кінець передбачуваності та впевненості. Насправді шість вищезгаданих звичних речей не закінчилися назавжди, одночасно, всюди і для всіх. Закінчилася наша впевненість у тому, що вони вічні й гарантовані.
Це не занепад світу. Це розрив епох — старі правила більше не діють, а нові ще не написані.Міжцарювання (interregnum).
Хто визначатиме ці нові правила?
В історії постійно траплялося, що в міжцарювання нові правила визначають малі гравці з периферії системи. Ті, хто живе на краю, на межі, і першим бачить схід сонця нових трендів. Ті, хто має сміливість визначати. Ті, хто не розбещений гарним життям у центрі системи. Ті, хто здатен діяти у невизначеності, не очікуючи гарантій від світу. Ті, хто швидше адаптується.
Можливо, це ми.