Усі розуміють, що жодних змістовних переговорів наразі не ведеться. Вся поведінка Путіна показує: він хоче, щоб із ним говорили, але не хоче переговорів. І цьому є відповідні пояснення.
Для того щоб далеко не ходити, нагадаю, як виглядають умови Путіна щодо проведення переговорів. У червні 2024 року Путін публічно заявив, що умовою для початку переговорів є виведення українських військ із територій, які він вписав у Конституцію.
Тобто спочатку – здача територій і лише після цього – переговори.
Згодом це неодноразово підтверджували і сам Путін, і його оточення. Буквально декілька днів тому, 4 жовтня, це повторив Дмитро Медведєв в інтерв’ю іранському телебаченню. Вони називають це "відновленням російського суверенітету" – передачею Росії того, що вони оголосили своїм.
Існує думка, що це лише публічна риторика. Начебто за зачиненими дверима росіяни більш адекватні і з ними можна предметно спілкуватися. Саме для цього наприкінці вересня керівник німецького МЗС Йоганн Вадефуль ініціював зустріч із Лавровим. Але після зустрічі Вадефуль прямо заявив, що Росія не має серйозної готовності до проведення переговорів.
Ми вже бачили й інші способи вивести Росію на переговори: від мирних ініціатив Китаю та Бразилії до сепаратних переговорів Віктора Орбана. Не кажучи вже про різні ініціативи європейців та США.
Є класична формула початку серйозних переговорів. За Клаузевіцем, переговорний процес починається тоді, коли сторони усвідомлюють неможливість досягнення політичних цілей військовим шляхом. З певних причин Путін досі розраховує на перемогу на полі бою. Тому ніякі переговори йому не потрібні.
Переговори він розглядає як спосіб зафіксувати власну перемогу, під якою він розуміє знищення України та перехід її під російську окупацію. Це і буде його історичною спадщиною, про яку напишуть у російських підручниках історії.
Проблема Путіна в тому, що в політичному сенсі війна на лінії фронту для Росії, можна сказати, вже закінчилася. Для досягнення політичних цілей Кремля взагалі не важливо, скільки кілометрів путінським військам залишилося до Добропілля і кому належить село Тернувате. Значення має лише капітуляція України – тобто повний розгром та знищення української армії.
Якщо бойові дії на фронті не наближають досягнення цих політичних цілей, то війна втрачає будь-який сенс. І все, що відбувається далі, можна назвати лише беззмістовними вбивствами себе та інших.
Активізація бомбардувань цивільної інфраструктури в українському тилу лише підкреслює цю беззмістовність. Адже від ураження електростанції в Київській області або прикордонного переходу з Польщею українська армія не розвалиться.
Звісно, у такій ситуації логічно було б припустити, що Путін мав би погодитися на переговори. І всі стратегії мирних переговорів, які ми побачили цими днями, найімовірніше, саме на цьому і ґрунтуються: Путін мав би розуміти, що військовим шляхом війну йому не виграти, тож він має погодитися на дипломатичні поступки.
Але відповідь на це питання вже дав керівник німецького МЗС: "На жаль, Росія зараз не демонструє жодної готовності стати на якусь конструктивну переговорну позицію. Я запропонував їм деескалацію, зокрема з урахуванням ситуації в Україні, але це поки що не знайшло жодного відгуку".
Вкотре повторюся: мирні переговори нам потрібні, і ми не маємо права відмовлятися від будь-якого способу завершення війни.
Війна закінчиться не тоді, коли ми ще раз запропонуємо Путіну поговорити. Вона закінчиться лише тоді, коли він усвідомить, що військовим шляхом досягти своїх політичних цілей неможливо. А для цього потрібні не політична фантастика і не пошук магічної кнопки "переговори", а підтримка наших військових та збереження єдності перед агресією. Легких шляхів, на жаль, не існує.