Трамп говорить про можливість нової зустрічі з Путіним. Путін демонструє готовність зустрітися з Трампом. Рубіо запрошує Путіна на саміт G20 у Маямі. Віткофф і Кушнер повертаються з Москви із сигналом про готовність росіян до переговорів. Кремль знову говорить про можливість зустрічі Путіна із Зеленським. А паралельно Путін після виборів до Держдуми заявляє, що цілі так званої "СВО" будуть досягнуті.
На перший погляд – суперечність. Насправді – цілком логічна конструкція.
Ми спостерігаємо не перехід росії від війни до миру. Ми спостерігаємо перенесення боротьби за Україну ще й на інший рівень – боротьби за умови, формат і політичну інтерпретацію можливого завершення війни.
Почнімо з російських виборів.
За майже повними даними російського ЦВК, "Єдина росія" отримала 57,83% голосів і 355 із 450 місць у Державній думі – конституційну більшість. Офіційна явка становила близько 59%.
Саме цей результат Лукашенко назвав доказом "прихильності росіян до визначеного Володимиром Путіним курсу на стабільний розвиток". Але це не констатація факту, а політична інтерпретація результатів голосування.
Чому це важливо розрізняти?
росія не запросила спостерігачів ОБСЄ/БДІПЛ. ОБСЄ прямо заявила, що відсутність незалежного міжнародного спостереження не дає можливості здійснити об'єктивну оцінку виборчого процесу. Антивоєнна політична конкуренція була суттєво обмежена, а "Яблоко" – фактично єдина зареєстрована партія з відкритою антивоєнною позицією — не була допущена до федерального списку. Крім того, росія організувала голосування на окупованих територіях України, результати якого ОБСЄ вважає такими, що не мають юридичної сили за міжнародним правом.
Тому перше когнітивне викривлення, якого необхідно уникати: 57,83% голосів за "Єдину росію" не можна автоматично перетворювати на твердження "57,83% росіян підтримують війну".
Але для Путіна важливе інше.
Він уже політично перетворює результат виборів на своєрідний мандат війні. Звертаючись до російських військових, Путін заявив: "це голосування за вас", пов'язавши його з вірою росіян у "перемогу", мужність, героїзм і відданість військових.
Це принципово важливий момент. Кремль намагається закріпити формулу: режим = армія = війна = воля народу.
Тобто вибори використовуються не стільки для визначення політичного курсу, скільки для легітимації вже визначеного курсу.
І саме на цьому тлі звучить заява Путіна: "цілі СВО будуть досягнуті".
Отже, у внутрішній російській комунікації жодного переходу від війни до компромісу поки що немає.
Тепер подивімося на переговорний трек.
23 вересня Пєсков сказав кілька речей, які дуже легко загубити серед повідомлень про можливі зустрічі. Він заявив, що зараз "немає передумов" для переходу до мирного переговорного треку. Водночас Москва, за його словами, залишається "відкритою" до переговорів. Путін і Трамп готові, за необхідності, провести ще одну зустріч. Зеленський, якщо хоче зустрічі з Путіним, може приїхати до Москви, де йому нібито забезпечать усі гарантії безпеки.
Ці твердження потрібно читати разом, а не окремо. "Ми готові говорити" не означає "ми готові змінити свою позицію".
Саме тут виникає друге небезпечне когнітивне викривлення: ототожнення самого факту переговорів із готовністю до компромісу.
Після зустрічі Путіна з Віткоффом і Кушнером 5 вересня Кремль називав розмову конструктивною, але жодного прориву оголошено не було. Навпаки, Москва знову говорила про необхідність усунення так званих "першопричин конфлікту", а Путін – про впевненість у досягненні поставлених цілей.
Американські переговорники наступного дня прибули до Києва. Віткофф і Кушнер привезли нові пропозиції, частину яких Зеленський пізніше назвав "достойними". Обговорювалися гарантії безпеки, зимова деескалація, енергетичні об'єкти, зернові поставки, експорт нафти й газу та можливість повернення до тристороннього формату США – Україна – росія.
Але сам факт появи нових ідей ще не означає, що Москва погодилася на їх реалізацію.
Зеленський справді повідомляв, що американські посланці передали йому сигнал: "росіяни готові до переговорів". Але формулювати це потрібно саме так: американські представники передали свою оцінку готовності росії вести переговори. Це ще не є доказом готовності Кремля відмовитися від територіальних чи політичних вимог.
Третя пастка – надмірний оптимізм посередника.
Посереднику психологічно й політично вигідно бачити прогрес навіть там, де сторони поки що лише погодилися продовжувати розмову. У дипломатії відновлення переговорного каналу – це результат. Але між формулами "канал працює" і "мир близько" – величезна дистанція.
Окремо – Трамп.
Ще 2 вересня він заявив, що міг би організувати нову зустріч із Путіним фактично негайно, але хоче проводити її тоді, коли сторони будуть готові до мирної угоди.
Тепер з'явився фактор G20.
США справді запросили Путіна на саміт G20, який має відбутися 14-15 грудня у Маямі. Рубіо прямо говорив про можливість використати цю нагоду для контакту Путіна з Трампом. Але станом на 24 вересня Кремль заявляє: рішення про приїзд Путіна ще не ухвалене, домовленості про окремий саміт Трамп – Путін також немає.
Тобто запрошення на G20 – важливий дипломатичний сигнал. Але перетворювати його на доказ майбутньої великої угоди зарано.
Є ще один важливий компонент цієї картини – російська "стабільність".
Кремль і Лукашенко продають виборцю образ держави, яка витримала санкції, війну і зовнішній тиск. І було б помилкою стверджувати, що російська економіка перебуває напередодні неминучого краху.
Але цифри демонструють інше: ця "стабільність" стає дедалі дорожчою.
Росстат оцінює зростання ВВП росії за перше півріччя 2026 року лише у 0,6%. Ключова ставка Центробанку залишається на рівні 14%. російський Мінфін очікує дефіцит бюджету близько 3% ВВП замість запланованих 1,6%, причому серед причин прямо називаються додаткові військові витрати, витрати на ППО та наслідки проблем у паливному секторі.
Це не економічний колапс.
Але це і не та "стабільність", яку намагається демонструвати російська пропаганда. Це адаптація економіки до тривалої війни зі зростаючою ціною її продовження. Саме тому сьогодні я б дуже обережно ставився до двох крайнощів.
Переконливих доказів немає ані для першого, ані для другого.
Станом на 24 вересня фактична картина виглядає інакше.
Вашингтон намагається відновити переговорний процес і шукає точки часткової деескалації. Київ демонструє готовність працювати з новими американськими пропозиціями, але наполягає на гарантіях безпеки та сильних позиціях України. Кремль погоджується підтримувати діалог зі США, але паралельно заявляє про відсутність передумов для "мирного треку", продовжує говорити про досягнення цілей війни і намагається перетворити результати контрольованих парламентських виборів на доказ суспільного мандата для її продовження.
Тому головним індикатором реальної зміни російської позиції мають бути не слова про "готовність до переговорів" і не кількість зустрічей.
Потрібно дивитися на дії.
Чи зменшується інтенсивність ударів по українських містах та енергетиці? Чи змінюється російська позиція щодо територій? Чи погоджується Москва на реальні механізми контролю за припиненням вогню? Чи з'являються прийнятні для України гарантії безпеки? Чи відмовляється Кремль від вимог, які фактично обмежують український суверенітет? Чи переходять переговори від обговорення того, "як почати переговори", до погодження конкретних взаємних зобов'язань?
Поки цього немає, правильніше говорити не про наближення миру, а про початок нового раунду боротьби за його умови. І ця боротьба може виявитися не менш складною, ніж сам процес повернення сторін за стіл переговорів