1. Звільнення Федорова було симптомом глибокої управлінської кризи, в якій перебуває Україна впродовж років. Нескладно зрозуміти, хто відповідальний за цю кризу. В умовах, коли парламентська монобільшість існує лише на папері, члени уряду призначаються за гороскопом, а величезні сектори економіки віддаються в управління "Карлсону" або "Че Геварі", ситуація, в якій для звільнення міністра оборони доводиться відправляти у відставку цілий Кабінет Міністрів України, вже не викликає здивування.
2. Звільнення Федорова не мало якоїсь однієї причини. Він сам щоразу пояснює ці причини по-різному: через конфлікт із Сирським, через оборонні закупівлі, через протидію "системи" тощо. Тобто насправді причин було декілька, і зводити все до розпилу оборонного бюджету, найімовірніше, буде неправильним. Наприклад, цілком можна припустити, що однією з причин були суперечки між Федоровим та військовими щодо візії ведення війни та нездатність або небажання Зеленського їх примирити.
3. Головне досягнення Картонкового майдану не в конкретних гаслах про Федорова, а в готовності українців публічно вимагати діалогу з владою. Саме це і є головним запобіжником, що влада не зможе просто так підписати капітулянтські угоди з Росією і спустити їх униз до виконання. Наявність в Україні громадянського суспільства та здатність навіть в умовах великої війни впливати на управлінські рішення через вуличний протест є важливим елементом демократії й однією з ключових гарантій безпеки українського суспільства від узурпації влади.
4. Про адекватність тези про вибори вже все сказано. Британська The Times навіть винесла у заголовок: "Заклик колишнього міністра до виборів – це саме те, чого хоче Путін".
Вибори – це спосіб громадян відправити до влади своїх кандидатів, які впродовж наступних декількох років представлятимуть їхні інтереси. Очевидно, що не всі політики, обрані у 2019 році, адекватно представляють інтереси виборців у 2026 році. Достатньо згадати, що друге місце на виборах до чинної Верховної Ради зайняв блок Медведчука.
Оскільки проведення виборів під час війни є прямим самогубством усієї держави, президент мав би в інший спосіб враховувати суспільні запити на оновлення влади. Для початку хоча б відмовитися від призначення на ключові посади лише друзів і почати відновлювати державні інституції, які б допомогли подолати управлінську кризу та відновити авторитет влади в суспільстві. Повернути суб’єктність парламенту, уряду та припинити тиск силовиків на бізнес і політичних опонентів.
Бо проблема сьогодні вже не лише в тому, чим надалі займатиметься Федоров, хто буде наступним міністром оборони чи скільки людей вийде на Майдан. Проблема в тому, чи знайде влада сили подолати управлінську кризу, чи поступово перетвориться на державу, де все вирішує воля однієї людини. Війна не скасовує демократію. Навпаки – саме війна показує, наскільки міцно вона в нас вмонтована і наскільки великою цінністю вона для нас є.