Режим радіотиші – передумова багатьох вдалих операцій. Соцмережі переповненні інформаційним шумом, як місто переповнене штучними звуками, які не дають побути наодинці з собою.
Я певен, що більшість активних дописувачів, строчить тексти та записує рілси не від внутрішньої повноти, а від порожнечі. Бо іноді страшно опинитись наодинці з собою. Врешті-решт, найгучніший інструмент – барабан, порожній всередині.
Війна набуває нових рис – і я вдивляюсь у неї, аби зрозуміти її логіку. Вона ще є "екзистенційною", як люблять її називати наші (і російські) яструби: цілі мости через Дніпро, Волгу та Керченську протоку – тому найпереконливіше тому підтвердження.
Про атомні електростанції навіть згадувати не хочу. Бо екзистенційна війна – це війна без обмежень. Без будь-яких обмежень. В цій війні самообмеження сторін, на щастя, ще існують…
Але очевидно, що війна набирає обертів і, можливо, прийдешня зима стане її кульмінацією. Коли ми на власному досвіді дізнаємось, що таїться за виразом "тотальна війна". І це буде насправді екзистенційний досвід…
Боюсь, що точку, коли вогонь війни можна було загасити, водою компромісів, вже позаду. Тепер війна має вигоріти зсередини. Знищити свій потенціал. Дійти до стану, коли боксери ще ладні битися, а підвестися на ноги вже не можуть.
Зараз ми прагнемо (справедливої) помсти, знищення росії, смерті путіна більше, аніж прагнемо миру. А отже війна триватиме. Коли вона вигорить зсередини, ті, хто виживуть, прагнутимуть миру більше за повернення територій, помсту, смерть путіна і розвал росії. Коли життя власних дітей стане для нас дорожчим за смерть ворогів. І коли такі ж відчуття почнуть домінувати по інший бік фронту. Тоді, можливо, на нашу землю повернеться мир…
А поки просто робимо те, на що світлі люди здатні у темряві. Насамперед намагаємося залишатися людьми. І не давати ненависті, помсті та відчаю випалити нас зсередини. Любов у темні часи – найдефіцитніший, але найдорожчий товар.