Коли 25 лютого 2022 року ми писали заяви на мобілізацію – у нас не було ВЛК. Взагалі. У мене в військовому квитку досі не заповнений цей розділ. Нас просто брали усіх – бо часу на правила і процедури тоді не було. Знаю тих, хто йшов служити з однією рукою. Сліпих на одне око. Хлопців з онкологією та інвалідністю.
Але тоді – у лютому 2022-го – усе це можна було легко пояснити. Ворог був близько, а майбутнє далеко, і треба було поміняти їх місцями. Нам усім було байдуже до правил, бо потрібно було виграти країні час.
Тепер я читаю матеріал "Бабеля" про полк "Скеля", де частина людей, які дають свідчення про тортури, – взагалі не повинні були опинитись в Збройних Силах. І думаю про те, що система цим часом не скористалася. До армії заради статистики готові брати алкоголіків і наркоманів. Хронічно хворих і фізично непридатних. Коли наш батальйон ще був ротою – нам теж надсилали таких. Просто ми нікого не калічили, а відправляли до лікарні.
Від початку війни минуло 4,5 роки, а до армії, як і раніше, потрапляють люди фактично без ВЛК. Штамп про "повну придатність" перетворює всі їхні довоєнні хвороби на такі, що "набуті під час проходження військової служби". Пару років тому комусь спало на думку, що кількість важливіша за якість, медичний ценз знизили в рази і з тих пір щомісяця в армійські трюми надходить вода. Коли її стане надто багато – корабель потоне.
Усі ці люди не здатні бути вирішенням проблеми – вони самі і є проблемою. Бюджет витрачає на їхнє утримання і лікування чималі кошти. У разі їхньої загибелі – виплачує родинам мільйони гривень. В окремих випадках вони перетворюються на тренажер для чужої жорстокості. Завдяки журналістам ми всі змогли про це прочитати.
Так от. Я розумію, чому не було ВЛК у мене. Я не розумію, чому не було ВЛК у них. Чому наказ про військово-лікарську експертизу не дозволяє списувати хлопців, які вже не здатні тягнути службу. Чому в нас заброньовано 1,3 мільйона людей, і це більше, ніж усі Сили оборони разом узяті.
Хоча ні, знаю. Ми часто говоримо про те, що РФ п’ятий рік веде війну, яку збиралася завершити "за три дн". І мовчимо про те, що ми п’ятий рік ведемо війну, яку збиралися завершити за "два-три тижні".
Наші "два-три тижні" досі з нами. Ми не адаптували мобілізаційне законодавство. Не посилювали відповідальність для ухилянтів. Не переглядали принципи бронювання. Ми досі воюємо силами тих, у кого вистачило совісті або не вистачило грошей щоб забронюватися. У якийсь момент їх перестало вистачати – і країна знизила якісний ценз для майбутніх військовослужбовців. А для того, щоб щось робити з непридатними новоприбулими, прийшли на допомогуокремі підрозділи. Які існують за принципом "ми вирішуємо проблеми командування, а воно закриває очі на наші методи". Тепер ми в цій точці.
Якесь замкнене коло. Влада не хоче непопулярних мобілізаційних дій – і ухвалює рішення не на користь армії. Армійська вертикаль не хоче сперечатись – і дає карт-бланш окремим підрозділам, які повинні "перетравити" усіх, хто не мав би в них опинитися. Коли ці люди помирають унаслідок поводження – приходятьжурналісти, які роблять про це розслідування. Коли про ці практики дізнаються усі – нам пропонують обговорюватипитання "а як інакше можна поводитися з метадоновими наркоманами?"
Дуже просто. Не брати їх до армії. Не робити з ВЛК фабрику придатності. Не перетворювати армію на кунсткамеру. Якщо це вже сталося – не калічити і не вбивати цих людей. Це дуже проста історія, де етика поєднується з логікою. Але через зруйновану логіку ми тепер бачимохибну етику.
Давайте відверто. В жовтні на нас може чекати мобілізація в РФ. Сотні тисяч нових солдатів по той бік лінії фронту. Щоб не програти війну, нам потрібні гроші, зброя і люди. Гроші нам дадуть партнери, зброю ми зробимо або отримаємо, але єдині люди, які здатні нас посилити, перебувають поза радарами мобілізаційної системи. Тому вона тягне до ЗСУ всіх, кого може. Але проблема в тому, що ці люди якраз нічого не можуть.
Катувати людей не можна. Тягнути до армії наркоманів не можна. Думати на п’ятий рік війни, що вона скоро закінчиться, теж не можна.
Те, про що ми дізнаємось тепер, – це зокрема історія про брак політичної волі. Про нездатність армійського командування сперечатись з цією логікою. Про перекваліфікацію окремих бойових підрозділів під "проблемний контингент". Про готовність толерувати жорстокі практики поводження з цими людьми заради збереження статус-кво.
Росія вже зіштовхнулась з наслідками власного небажання дивитись реальності в очі. Брати з неї приклад – це погана ідея.