Іран зробив з найпотужнішою країною світу те, що ми можемо тільки мріяти зробити з Росією. Він втратив лідера, але не втратив керованість країною. Не втратив жодного квадратного сантиметра власної території. Не відмовився від свого державного та суспільного устрою. Консолідував суспільство. І фактично виходить з війни сильнішим і впливовішим, аніж заходив у неї.
Найпотужніша демократія змушена була відступити перед однією з країн "осі зла". Причому допомога союзників (якщо таку й надавали Китай, Росія та КНДР) точно не була вирішальною і, схоже, навіть суттєвою.
Можливо вперше з часів Вʼєтнамської війни автократія так наочно перемагає демократію. Хоча у Вʼєтнамі та Афганістані США програла через внутрішньополітичні причини, після довгого та звитяжного домінування на полі бою. Американці просто не отримали відповідь на питання: що вони забули в цих далеких країнах, аби платити таку ціну? В Іран вони навіть не змогли зайти…
І це виглядає вельми спокусливо для українських правих. Бо іранці побудували країну, про яку мріяли Донцов, Бандера, Сциборський, Ленкавський, Стецько та інші провідні діячі ОУН – "суверенну, авторитарну, тоталітарну державу" (цитата з т.зв. Конституції Сціборського) з довічним верховним лідером на чолі. Тільки замість ОУН в Ірані править КВІР. А замість націоналістичної ідеології панує релігійна.
І тут ми підходимо до засадничої відмінності між свободою та суверенітетом. Суверенітет (незалежність) держави – це право самій визначати свою долю. Іран безумовно суверенна держава. Китай – суверенна. Радянський Союз був суверенним настільки, наскільки це загалом можливо. Третій Райх був суверенним. Але, сподіваюсь, нікому не спаде нема думку назвати ці держави вільними країнами вільних громадян. Одна партія, одна ідеологія, один лідер…
Після того, як СРСР програв Холодну війну, ми знали, що демократії сильніші за автократії. Після втечі США з Афганістану (яка вірогідно підштовхнула Путіна атакувати Україну) та фіаско в Іраку, ця здавалося б доведена аксіома більше не працює. Автократії виявилися стійкішими, ніж нам здавалось.
І тому так важливо Україні не впасти в авторитарну спокусу. Не заплатити свободою за незалежність. Памʼятати, що суверенітет – це лише право самим обирати свою долю, але аж ніяк не гарантія правильного вибору.
Я розумію, що в сучасній Україні це звучить майже єретично, але якщо ви не тільки повісили портрет Степана Бандери на стіні, а й уважно перечитали концептуальні твори теоретиків українського націоналізму, то не важко прийти до висновку, що Іран mutatis mutandis – держава їхньої мрії. А я б не хотів жити в українському Ірані.