Володимир Зеленський написав Дональду Трампу листа. Після чергового російського удару по Києву – знову по ринках, торговельних центрах і житлових кварталах – президент України звернувся до американського колеги з проханням допомогти посилити протиповітряну оборону.
Поки що відповідь пролунала лише опосередковано – від міністра оборони США Піта Геґсета. Її зміст зводиться до простого: допоможемо, чим зможемо. Але, схоже, можливості зараз обмежені. Після близькосхідної кризи американські запаси ракет виснажені, і потрібен час, щоб їх відновити.
Цю логіку можна зрозуміти. Теоретично.
Але люди в Києві не можуть чекати, поки Пентагон поповнить склади. Вони живуть – або не виживають – під російськими ударами просто зараз. І ми чудово розуміємо, що Путін не збирається припиняти ці атаки. Повітряний терор став одним із його головних інструментів у цій війні. Більше того, російський президент намагається перетворити територіальну війну на демографічну. Він продовжує сподіватися, що з кожним ударом населення України буде скорочуватися, а великі українські міста перестануть здаватися безпечними навіть для тих, хто досі не залишив свої домівки.
І тут виникає питання, відповідь на яке звучить не надто комфортно.
Як сталося, що найпотужніша армія світу після кількох місяців обмеженого конфлікту на Близькому Сході вже не може забезпечити союзника достатньою кількістю засобів протиповітряної оборони? Якщо один театр воєнних дій настільки виснажує ресурси, то що буде у випадку кількох одночасних криз? І що тоді залишиться від уявлень про американську військову могутність?
По-перше, Європа. IRIS-T, SAMP/T, Patriot європейського виробництва – усе це існує. Проблема не в тому, що цих систем немає. Проблема в тому, чи готові європейські країни передавати їх Україні швидко і в достатній кількості. Іноді така готовність є. Частіше її доводиться виборювати після кожного нового удару по українських містах.
По-друге, власне виробництво. Україна вже створює дрони й ракети в умовах війни. Це не замінить Patriot, але це реальність, яку потрібно масштабувати. Для цього потрібні технології, комплектуючі, інвестиції та виробнича кооперація із союзниками. Не лише слова підтримки.
І нарешті – найважливіше.
Найкращий захист українських міст – це знищення російських можливостей завдавати ударів. Заводів, складів, логістичних вузлів, пускових установок. Саме про такі можливості Україна просить своїх партнерів роками. І саме цього багато хто на Заході досі боїться – з міркувань, які після кожного нового удару по Києву, Харкову, Одесі чи Дніпру виглядають дедалі менш переконливими.
Парадокс цієї війни простий і жорстокий. Захід надає Україні щит – та й той не завжди в достатній кількості, – але водночас часто обмежує можливості завдавати ударів по тому, хто атакує. А потім дивується, чому ці атаки не припиняються.
Лист Зеленського був цілком логічним. Відповідь Геґсета - передбачуваною. Але листи й відповіді — це розмова, а не стратегія.
Стратегія починається там, де після наступної спроби удару по Києву є можливість її зірвати.
І бажано - до того, як ракети знову полетять у бік українських міст.