Сім років тому – 20 травня 2019 року – почалось президентство Володимира Зеленського. Це найбільш незвичне президентство в нашій політичній історії, і найбільш незвичний і парадоксальний Президент в історії України і, можливо, в світовій політичній практиці також.
До влади прийшла людина, яка до цього не займалася професійно ні політикою, ні державним управлінням. Але це ж була не просто примха Володимира Зеленського. Це був вибір більшості українських громадян. І це був прояв їх недовіри всім політичним елітам, як старим, так і новим, які прийшли до влади після Революції Гідності. Не випадково вибори 2019 року назвали "електоральним Майданом".
Одразу навколо Володимира Зеленського виникнув розкол. Значна частина українців не просто його підтримали, вони сподівалися, що він буде інакшим, що він змінить і українську політику і країну. А інша, хоча і менша частина українців почала відразу люто ненавидити Зеленського. Вони вважали його невігласом, комедіантом, який ображає саму посаду Президента України. Його називали маріонеткою Коломойського, проросійською людиною, яка швидко здасть Україну москалям. Вже навесні 2019 року під час президентських виборів виникла своєрідна Зе-фобія, яка залишається і зараз, вона навіть оновилась і останнім часом стала ще сильніше.
Перемога Володимира Зеленського була і певною іронією політичної долі. До влади прийшла людина, яка роками висміювала українську політику і політиків. І може українська політика так помстилася Володимиру Зеленському – зробила його своєю частиною і заручником своїх традиційних проблем. Мовляв, ти насміхався над політиками і державними діячами, тому спробуй – покажи на що ти здатний сам.
Президентство Володимира Зеленського з самого початку стало грандіозним експериментом. До влади прийшов Президент із повною відсутністю власного політичного досвіду та без достатньої компетенції для управління державою. Але це була реалізація популярного народного міфу – до влади має прийти "проста людина", "така як ми". Цей міф був матеріалізований Володимиром Зеленським спочатку в сюжеті фільму "Слуга народу", а потім і самим Володимиром Зеленським у реальному житті. Реалізацією цього міфу стала і більшість нової правлячої еліти. Частина нових керівників мала швидше експертні знання (і це в кращому випадку, а у декого і цього не було), але при цьому був відсутній досвід державного управління (або управління великими організаційними системами) та досвід політичної діяльності.
І от пройшло сім років президентства Володимира Зеленського. Як можна оцінити цей експеримент?
Президентство Володимира Зеленського виявилось таким же суперечливим і парадоксальним як його політичний феномен.
Перш за все треба відзначити величезні і драматичні виклики і випробування, з якими стикнувся Президент Зеленський і яких не було у жодного іншого Президента України – спочатку пандемія Covid-19, що стала несподіваною проблемою для всього світу, а потім і повномасштабне російське вторгнення в Україну.
Чому, здавалося б, такий слабкий і точно недосвідчений Президент як Володимир Зеленський зміг встояти перед цими важкими викликами?
Правління Володимира Зеленського та його реакція на найскладніші політичні виклики показали, що, насправді, не такий він і слабкий, навпаки, вольовий (і навіть упертий). Він не пасує перед проблемами, а прагне їх швидко вирішити. Свої чисельні політичні недоліки і помилки, особливо у кадровій політиці, він компенсує рішучістю і швидкістю своїх дій, своєю мега-енергійністю, перш за все у зовнішній і оборонній політиці. Можливо саме тому найбільших успіхів Президенту Зеленському вдалося досягти саме у зовнішній політиці.
А от внутрішня політика, навпаки, стала найбільш слабким місцем в президентській діяльності Володимира Зеленського. Вона явно не подобається нинішньому Президенту України. Мабуть тому, що внутрішня політика потребує гнучкості, системної і регулярної роботи з політичними структурами та інститутами, що явно дисонує з вибуховим темпераментом Президента Зеленського.
Друга специфічна особливість президентства Володимира Зеленського – постійні політичні "гойдалки". Йдеться про різкі коливання ставлення до Президента Зеленського (як усередині країни, так і за кордоном). У жодного українського Президента не було таких рекордних сплесків політичної популярності, як у Володимира Зеленського. Але були й тривалі періоди значного зниження його політичних рейтингів. Були і завищені очікування, і помітне розчарування в президентстві Зеленського. І цей процес продовжується.
Антисистемний Президент не став антисистемним Президентом. Він і не знав, як подолати цю Систему (до речі, мені здається, що цього не знають і інші українські політики), і доволі швидко зрозумів, що в протистоянні тим величезним викликам, з якими він стикнувся, краще використати цю Систему в своїх інтересах. І Володимир Зеленський, як і всі його попередники, пристосувався до Системи.
Під Системою я розумію неформальні правила і практики функціонування української влади, її взаємодії з політичними структурами, бізнесом і суспільством. Органічною частиною цієї Системи є корупція як спосіб фінансування політичної діяльності і просто як спосіб життя. І це стосується (різною мірою і в різних формах) більшої частини нашого політичного класу, в тому числі і опозиційної її складової. Це не виправдання корупції, це констатація факту. І саме тому не варто жити в ілюзіях, що корупцію можна подолати однією зміною політичних керівників. У Зеленського були такі саме ілюзії. І він наступив на ті самі "граблі". Президенти змінюються, а Система залишається. І проблема подолання (зміни) цієї Системи залишається відкритою.
Від Зеленського очікували, що він стане Президентом миру, а він, несподівано для всіх і, мабуть, для самого себе, став Лідером воєнного часу. Кандидат, якого вважали проросійським, керує країною, яка вже більше чотирьох років у великій повномасштабній війні з Росією. І те, що ми не програли цю війну, значною мірою є і його заслугою, особливо на початковому етапі війни.
На виборах 2019 року Володимира Зеленського сприймали як ідеологічного опонента Петра Порошенка. А що ми побачили за сім років президентства Зеленського? Знаменита тріада – "Армія, мова, віра" втілюється ще більш активно. Безумовно, це пов’язано з війною проти російської навали. Але є і інший чинник. Після Революції гідності у нас почала формуватися нова "глибинна держава" (deep state), яка працює незалежно від того, хто є Президентом України.
Коли Володимир Зеленський став Президентом України він думав, що можна все швидко змінити, якщо вигнати "старих" політиків і керівників, і замінити їх новими, які раніше не були депутатами і не були на високих посадах. І дуже швидко (приблизно за 9 місяців) зрозумів, що це не працює. Новий не означає кращий. Лише деякі з нових виявились гарними управлінцями і вдалими реформаторами. "Нові" курвились не гірше "старих". Великі спокуси впливали на "нових" навіть швидше і більше, ніж на "старих". Це, до речі, урок для тих, хто думає, що якщо замінити нинішніх міністрів і депутатів на людей з фронту, то все швидко зміниться в кращий бік. Це повторення ілюзій раннього Зеленського і його прихильників. Відбирати державних керівників треба не за формальними ознаками, а за їх здатністю керувати державою і змінювати її на краще.
Зеленський прийшов до влади, не маючи справжньої політичної команди, і своєї політичної команди він так і не створив. Партію і парламентську фракцію "Слуга народу" "зліпили" люди з оточення Президента Зеленського зразка 2019 року з своїх клієнтел (тобто з своїх людей). Найближче оточення Президента вже давно кардинально змінилось (і знов змінюється), а формально президентська фракція залишається у всій своїй ідеологічній і політичній еклектичності і суперечливості. Більшість цих людей зберігають формальну лояльність Президенту Зеленському, но вони так і не стали єдиною політичною командою, а зараз ще менше є нею.
Найближче оточення Президента Зеленського – це не просто парадокс, це його особиста драма, а останнім часом і велика проблема для нього. Оточення 2019 року змінилося майже повністю. Перший керівник Офісу Президента Зеленського – Андрій Богдан – після звільнення фактично став ворогом Володимира Зеленського. В цьому ряду можна згадати ще більш одіозних персонажів – Олексія Арестовича і Юлію Мендель. Відбувся розрив з найближчим другом ще з часів дитинства – Іваном Бакановим. Оточення Президента Зеленського останніх років фактично втягнуло його у величезний корупційний скандал.
Окрема парадоксальна родзинка – як "маріонетка Коломойського" спрямувала Ігоря Валерійовича за грати. І це тому, що він не збирався бути "маріонеткою" і продемонстрував своєму колишньому партнеру, хто є головним в країні. Відносини Володимира Зеленського з олігархами це теж суперечлива історія. Спочатку була спроба мирного співіснування і конструктивної співпраці Президента Зеленського з олігархами, а потім виникло охолодження і почалися конфлікти. В 2021 році навіть почалася відверта інформаційно-політична війна між головним українським олігархом Р.Ахметовим і Президентом Зеленським, причиною якої став антиолігархічний закон, ініційований Президентом України. І ця війна припинилась лише після повномасштабного російського вторгнення в Україну. Антиолігархічна кампанія теж була поставлена на паузу. Велика війна різко зменшила вплив олігархів на українську політику. Однак проблема впливу великих грошей на велику політику залишається актуальною для України.
Це далеко не повний виклад парадоксів президентства Володимира Зеленського, скоріше лише деякі яскраві ілюстрації цієї теми.
Правління Володимира Зеленського, його конкретні прояви, є дуже неоднозначним. Саме тому воно викликає такі суперечливі, часто прямо протилежні оцінки. Але воно напевно залишиться в українській і, мабуть і в світовій історії саме завдяки своєї парадоксальності, яскравості і різкої неоднозначності.
Ще одна іронія долі – президенство Володимира Зеленського нагадує серіал, з різними сезонами, з окремими тематичними сюжетами. Це як реалістичний парафраз на його відомий і в чомусь пророцький серіал "Слуга народу". Але то була сатира, а президенство Зеленського – це політична драма, зокрема і його особиста драма. Це історія про те, коли драма реального життя виявляється потужнішою, ніж творча фантазія.
І ця історія ще не завершена. На нас ще чекають фінальні епізоди – завершення президентства Володимира Зеленського, яке буде визначатись умовами і форматом завершення російсько-української війни, можливо також і нинішніми антикорупційними розслідуваннями.
А може буде продовження?