Два роки тому Хілларі Клінтон у кулуарах Мюнхенської конференції з безпеки перекинулась зі мною кількома фразами про очікування від потенційного приходу Дональда Трампа до влади. Вона не стримувалась в оцінках. Тоді я сприймав її слова, м'яко кажучи, як гіперболізовані. Зрозуміло – до влади рвався представник конкуруючої партії.
Але дійсність, яку приніс Трамп у світову політику після свого повернення, справді вражає.
За кілька днів Мюнхен знову прийматиме світових лідерів. Конференцію відкриватиме канцлер Мерц – уперше в цьому статусі, адже його обрання відбулося вже після завершення минулорічної MSC.
Сполучені Штати цього разу представлятиме не Джей Ді Венс, а Марко Рубіо – нинішній керівник Держдепартаменту, і, здається, єдиний в команді Трампа, хто ще не погрожував Європі.
Мені на пошту прийшов щорічний репорт Мюнхенської конференції з безпеки, який вони подають перед початком заходу. У ньому – оцінки та прогнози на 2026 рік. І, читаючи його, я зловив себе на думці, що чорт забирай, Клінтон виявилася значно ближчою до істини, ніж хотілося б. Її ті слова про неминучий хаос у міждержавних відносинах у разі перемоги Трампа сьогодні вже не звучать як перебільшення – ми всі це бачимо.
Нижче – конспективно ключові тези з цього репорту. Документ вартий уваги не тому, що він "відкриває Америку", а тому, що фіксує, що "світ остаточно вийшов з берегів", у яких жив десятиліттями.
Отже, світ вступив у фазу руйнування, а не реформ. Автори звіту прямо говорять про нову політичну епоху – епоху "тарана". Йдеться не про корекцію помилок і не про складні компроміси, а про свідоме ламання правил, інститутів і домовленостей, які тримали міжнародний порядок після Другої світової.
Політика дедалі частіше працює не як інструмент будівництва, а як механізм демонтажу.
США більше не поводяться як архітектор системи, яку самі ж створили.
Один із найболючіших висновків звіту – це оцінка трансформації ролі Сполучених Штатів. Країна, що десятиліттями задавала правила гри, дедалі відкритіше від них відмовляється. Багатосторонні угоди, глобальні зобов’язання, усталені формати співпраці – усе це сприймається не як цінність, а як тягар.
Висновок: Фактично Вашингтон із гаранта порядку перетворюється на одного з його головних руйнівників.
Наступне. Трансатлантична довіра тане. У Європі все менше ілюзій щодо стабільності відносин зі США.
Американська політика стала надто мінливою, персоналізованою і непередбачуваною. Союзники дедалі частіше замислюються не над спільними цілями, а над тим, як мінімізувати ризики від рішень Вашингтона. Такий підхід підриває сам фундамент західної єдності.
Щодо загроз. Демократичні інститути втрачають авторитет зсередини.
Звіт фіксує глибоку кризу довіри до політичних систем у багатьох країнах Заходу. Громадяни дедалі частіше не бачать у традиційній політиці здатності відповідати на виклики часу. У вакуумі цієї недовіри з’являються сили, для яких руйнування старого порядку – не побічний ефект, а головна мета.
Мабуть, найголовніше. Руйнування не гарантує нового порядку. Одна з найтверезіших думок документа – світ може зруйнувати старі правила значно швидше, ніж збудувати нові. І зовсім не факт, що те, що прийде їм на зміну, буде справедливішим чи безпечнішим.
Маємо великий ризик скотитися до світу ситуативних угод, цинічних домовленостей і короткострокових інтересів без жодних спільних рамок.
Якщо підсумувати, від себе скажу, що цей звіт навіть не про кризу, яку можна "пережити", а справжня фіксація зламу епохи. Світ більше не повернеться до того, яким ми (особливо представники покоління Х) його знали.
Старі правила вже не працюють, а нові ще навіть не сформульовані. І коли це станеться, в якій перспективі – невідомо. Бо ми ще навіть не пройшли, можливо, найкризовіші часи цього століття.
***
Тепер, на жаль, я розумію, чому Хілларі Клінтон була настільки роздратована потенційним другим приходом Трампа. Просто два роки тому в це геополітичне цунамі навіть не хотілося вірити, не те, що передбачати його наслідки...
Прийшла нова ера.