У цьому матеріалі RegioNews розповість історії громадян, які отримали травми або втратили життя під час виконання ними посадових обов'язків. Постраждалим або їх родичам довелося тривалий час добиватися компенсації в судах та протистояти бюрократичному свавіллю з боку чиновників.
Крапку поставив суд
Коли працівник намагається добитися від роботодавця компенсації за неналежні умови праці, що призвели до травми, він перебуває в більш складних умовах, оскільки на стороні роботодавця адмінресурс та кошти на кваліфікованих юристів. Але буває, що удача посміхається і працівникам. Подібне трапилось із батьком двох малолітніх дітей Миколою Захарцем – жителем села Ленківці Шепетівського району Хмельницької області. Під час роботи на елеваторі чоловік впав і отримав множинні травми. Роботодавець обіцяв оплатити всі витрати на лікування, натомість просив аби чоловік не повідомляв що отримав травми на робочому місці. Але коли роботодавець дізнався суму у скільки обійшлося лікування, від своїх обіцянок відмовився.
Детальніше про подію йдеться в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Керівник зерноскладом доручив Миколі Захарцю наряд на обдув верхньої галереї, причому ця робота не входила до функціональних обов'язків робітника. Проходячи по переходу, Микола раптово провалився в отвір та впав із висоти шість метрів на бетонну підлогу. В майбутньому йому знадобилася не одна операція в районній та столичній клініках, при цьому гроші на лікування йому збирали небайдужі люди.
Оскільки роботодавець відмовився відшкодовувати збитки, і за словами Миколи Захарця перешкоджав йому в отриманні копії трудової книжки та інших необхідних документів для оформлення виплат через Фонд соціального страхування України (ФССУ), чоловік звернувся до суду. Тим більше, що управління Державної служби України з питань праці визнало нещасний випадок пов'язаним із виробництвом.
Надалі міжрайонний, а потім апеляційний суд встановили відповідальність роботодавця, який для обслуговування переходу верхньої галереї залучив іншого робітника, який не мав відповідної професійної підготовки, не пройшов навчання. Доводи представника захисту роботодавця про те, що потерпілий знехтував правилами безпеки при проходженні галереєю зерноскладу, служителі Феміди не прийняли. У підсумку Микола Захарець добився відшкодування моральної компенсації в розмірі 100 тис. грн.
Сьогодні Микола, якому встановили третю групу інвалідності, самотужки виховує двох синів-школярів, ще один старший син перебуває на фронті. RegioNews Микола розповів що збір необхідних документів для отримання виплат страховки, а також для звернення до суду зайняв у нього багато сил і часу.
"Якби я отримав травму десь в іншому місці – то одна справа. Але тут всі бачили, що подія трапилась під час роботи. Але все одно мені довелося витрачати масу сил: там не ті документи приніс, там не так заяву підписав, там потрібні свідки. Добиватися правди було дуже складно", – підсумував чоловік.
Кинули виклик системній несправедливості
Про те, що система соціальної допомоги в Україні не націлена на всебічну підтримку громадян, свідчить наступний приклад. Внаслідок ухвалення нового законодавства з 1 січня 2023 року було ліквідовано ФССУ (Закон 2620-IX ), а його повноваження перейшли до Пенсійного фонду України (ПФУ). Для людей які отримали травму та інвалідність на виробництві це докорінно змінило ситуацію, адже позбавило їх більшої частини пільг.
За даними ВГО "Національна Асамблея людей з інвалідністю України", постраждалі на виробництві працівники позбулися постійного стороннього догляду, який компенсували шляхом виплати половини мінімальної заробітної плати; оплати санаторно-курортного лікування; побутового обслуговування в розмірі 0,25 мінімальної заробітної плати; спеціального медичного догляду в розмірі мінімальної заробітної плати; засобів гігієни, постільно-натільних речей, взуття, безкоштовних ліків (не зі списку на реімбурсацію); а також виплат на додаткове харчування, призначених лікарями.
Не бажаючи миритися зі свавіллям яке, на їхню думку, вчинили законодавці, працівники які отримали травму на виробництві об'єдналися в групу і стали активно направляти запити до різних міністерств, відомств, депутатам. Неодноразово зустрічалися з представниками Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України, добивалися участі в засіданнях Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів.
Організаторка та лідерка групи Анна Баль, чий чоловік також отримав травму коли працював на шахті і нині пересувається на кріслі колісному, вважає, що із постраждалими українцями влада вчинила несправедливо.
"Наші люди працювали, платили податки, платили в ФССУ, своє здоров'я страхували. Якби мій чоловік знав, що у нього високий ризик отримати травму в шахті і він не буде забезпечений державою, хіба б він там працював?", – розповіла нашим журналістам Анна Баль.
Дівчина зазначає, що держава взяла на себе обов'язок компенсувати громадянам втрачений заробіток і створити належні умови для повноцінного життя. Адже дуже багато постраждалих на виробництві українців мають першу групу інвалідності. У підсумку боротьба дала свій результат. Кабміном були прийняті кілька важливих постанов – №438 і № 947, також були внесені зміни до законодавства – Закон України 4158-IX, що в підсумку повернуло більшу частину підтримки постраждалим на виробництві працівникам, яка раніше була зрізана. Це сталося після двох з половиною років активних дій з боку людей. Втім, не всі пільги вдалося повернути, і боротьба громадян триває.
Допомога не для всіх
Не варто думати ніби в Україні не вживається системних заходів підтримки людей праці. По-справжньому значущою ініціативою виглядає Закон 2980-IX від 20.03.23 року. Повна його назва – ЗУ "Про одноразову грошову допомогу за шкоду життю та здоров'ю, заподіяну працівникам об'єктів критичної інфраструктури, державним службовцям, посадовим особам місцевого самоврядування внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України". У Законі йдеться, що якщо працівник критичної інфраструктури отримав інвалідність при виконанні службових обов'язків, то в залежності від групи отримує одноразову виплату в розмірі 200 – 800 тис. грн (це крім страхових виплат). У разі загибелі, родичам виплачується 1 млн грн. Ось тільки виконується дане законодавство, м'яко кажучи, не дуже ефективно.
За оцінками ГО "Соціальний рух", за час повномасштабної війни в Україні загинули сотні працівників об'єктів критичної інфраструктури (ОКІ) і тисячі були травмовані. При цьому допомога за законом 2980 була виплачена всього по кільком сотням випадків. Основна причина – надмірна бюрократія, оскільки ПФУ масово відмовляє людям у виплатах посилаючись на те, що підприємство не було внесене до Реєстру ОКІ. Проблема в тому, що постанова про створення відповідного реєстру була ухвалена урядом в квітні 2023 року, а багато працівників стратегічних підприємств: водоканалу, енергетики, залізниці, які нині внесених до ОКІ, загинули або отримали травми в 2022-му і початку 2023 року, тобто ще до створення реєстру. Мало хто з їх родичів в результаті отримав виплати.
Серед тих кого позбавили виплат є Наталія Шевченко – вдова працівника Ізюмського комунального виробничого водопровідно-каналізаційного підприємства в Харківській області. Чоловік Наталії – Михайло Шевченко працював механіком гаража і загинув під час виконання своїх професійних обов'язків 7 березня 2022 року, коли російські війська увійшли до Ізюму. Нашим журналістам Наталія розповіла, що була на 100% впевнена, що її сім'я зможе отримати компенсацію, проте в ПФУ Харківської області у виплатах відмовили.
Не отримав виплат і провідник АТ "Українська залізниця" Анатолій Бабічев, який раніше був удостоєний державної нагороди "Національна легенда України", яку йому у березні 2022 року вручив президент Володимир Зеленський. Анатолій разом з дружиною Наталією попри обстріли впродовж дев'яти днів в режимі нон-стоп евакуював людей з Костянтинівки, Харкова, Краматорська, Лиману. В ніч з 12 на 13 березня поїзд в якому перебувало подружжя піддався обстрілу під час якого дружина Анатолія загинула. Як розповів нашим журналістам Анатолій, ні в держорганах ні на роботі йому ніхто не повідомив про можливість отримання виплат. Чоловік дізнався про них випадково у лютому 2025 року на заході організованому ГО "Соціальний рух". Оскільки трирічний термін подачі документів на отримання виплат закінчувався всього через пару тижнів, Анатолій не встиг зібрати необхідні документи і сім'я в результаті позбулася виплат. Звичайно, можна сказати, що незнання законодавства – це проблема окремої людини. Проте в даному випадку ми маємо справу з системою соціальної підтримки, яка, виходить, не зацікавлена у всебічному інформуванні постраждалих працівників і членів їх сімей?
Як бюрократичний "непорозуміння" позбавило людей виплат
В Україні є ще одна важлива програма – більш висока матеріальна підтримка громадян, які отримали інвалідність на територіях де ведуться (велися) бойові дії. Законодавство прирівнює таких осіб за пільгами до ветеранів, що дає право на підвищені пенсії та розширений список соціальної та медичної допомоги. Але проблема криється в надмірній бюрократії. Навесні минулого року в Україні вибухнув скандал через те, що статус особи з інвалідністю внаслідок війни не оформляли тим маріупольцям, які отримали поранення після 5 березня 2022 року. У наказі Міністерства розвитку громад та територій України "зупинка можливості вести бойові дії" в місті значилася 4 березня. При тому що бої в Маріуполі не вщухали аж до другої половини травня. І тільки після масових публікацій у ЗМІ та обурення громадськості Мінрозвитку оновило дату закінчення оборони Маріуполя 20-м травня.
Через недбалість чиновників багато маріупольців в результаті не могли отримати належні законом виплати. Деякі навіть розчарувалися і вирішили залишити будь-які спроби добитися справедливості. Одним із таких людей був завідувач дитячим ортопедо-травматологічним відділенням однієї з медустанов в Маріуполі Леонід Безкровний. Незважаючи на обстріли і брак медикаментів, лікар разом із колегами на початку повномасштабної війни продовжував надавати медичну допомогу жителям оточеного міста. Коли медпрацівник вранці 19 березня йшов на роботу, то потрапив під обстріл, отримав важку травму і згодом йому ампутували ногу.
Виданню RegioNews Леонід Безкровний розповів, що коли видужав, зібрав необхідні документи крім висновку судово-медичного експерта який був доказом того, що травму він отримав від уламків боєприпасу. Але саме цей документ в підсумку став для медика непереборною перешкодою в результаті чого він залишив будь-які спроби добитися статусу особи з інвалідністю внаслідок війни. Перебуваючи в Черкасах, Леонід Безкровний звернувся за висновком судмедексперта в місцеве відділення поліції, на що йому в грубій формі порадили їхати в Донецьку або Луганську область і там вирішувати всі питання. Подальші звернення до інших структур успіху також не мали.
"Битися головою, просити, мені не хотілося. Зрозуміло, що статус дає якісь копійки, пільги. Проте я вирішив, що поки йде війна, краще буду всі свої сили направляти на допомогу хлопцям на фронті", – підсумував Леонід Безкровний.
Весь свій вільний час чоловік переключив на волонтерську діяльність.
Наведені приклади – не просто крайнощі з якими стикаються окремі українці. Це непривабливий показник діючої системи соціальної підтримки, яка явно не відповідає викликам часу. Подібний підхід є неприпустимим, оскільки відбиває у громадян будь-яку довіру до держави як інституції. Хіба буде людина вкладати сили у відновлення і розвиток країни, знаючи, що її тил залишається незахищеним? Що якщо трапиться непоправне, цій людині або її родичам подібно героям статті також доведеться оббивати пороги міністерств і відомств, звертатися до суду, щоб добитися належного за законодавством? У нинішній час, коли мотивовані люди є головним чинником відновлення і розвитку країни, вся система держави має бути зосереджена навколо підтримки даного "ресурсу".