Глухий кут і Володимир Путін
Російсько-українська війна, як прогнозував ще на своїй попередній посаді нинішній посол України у Великій Британії Валерій Залужний, зайшла у глухий кут а-ля Перша світова. Зупинка війни – повна чи принаймні на якийсь більш-менш тривалий період – не просто є актуальною, фактично це єдиний реальний варіант порятунку, причому не тільки і не стільки для України та її економіки, скільки для Російської Федерації, де кризові явища з кожним місяцем усе сильніші й відчутніші.
Але кремлівський диктатор Володимир Путін уперто не хоче йти на такий крок, підмінюючи його дешевеньким спектаклем у вигляді кількаденного квазіперемир'я, яке, за великим рахунком, не приносить жодної користі навіть самій Росії. То ж навіщо були потрібні усі ці заходи з боку Москви, чому Путін проігнорував ідею тривалого, 30-денного перемир’я і яким боком у всій цій історії несподівані стамбульські перемовини, які не принесли жодного реального результату?
Почнемо з найпростішого – двох перемир'їв, оголошених самим Путіним. Мова про нібито зупинку бойових дій (насправді, навіть цього у повному обсязі не відбулося, ми бачили скоріше тимчасову відмову від повітряних атак, на землі війна все одно продовжувалася, хоч і не в тому обсязі, як зазвичай) на час Великодня та Дня Перемоги. Навіщо президент РФ навіть не запропонував, а у односторонньому порядку оголосив ці "перемир'я"?
Перемир'я, які не про мир, а про війну
Логіка цих рішень не має до війни жодного відношення. Зате має до ідеологічних збочень як самого Путіна і його режиму, так і до загальної російської матриці. Великодень – це найбільше християнське свято, Росія ж позиціонує себе як велика православна держава (якою, якщо говорити строго, не є – але це тема іншої статті), тому не зіграти на цій темі "православний володар", на якого усе більше перетворюється кремлівський диктатор, не міг. До того ж, це була ще і спроба продемонструвати свою високо духовність нинішній американській владі, яка – як ми побачили в історії із хрестом на лобі Марко Рубіо – з тих чи інших причин намагається виставляти релігійну складову на перший план.
Перемир'я до Дня Перемоги – тут, крім ідеологічної складової (9 травня – це головне, культове і практично релігійне свято пострадянської, а особливо путінської Росії) була і практична сторона. Кремль хотів продемонструвати відсутність світової ізоляції, йому було важливо, аби якомога більша кількість глав держав приїхала подивитися на парад колишньої другої армії світу. І перш за все – Сі Цзіньпін. Саме для того, аби організувати максимально безпечно цей захід, Путін і запросив китайського лідера (використавши його як живий щит), одночасно з цим оголосивши перемир'я.
Чому Путін проігнорував ідею України
У випадку ж із 30-денним перемир’ям, про яке заявили в Україні і яке підтримали на Заході, жодної ідеологічно-практичної вигоди немає. Бо перемир’я як таке, як зупинка бойових дій – Путіну не потрібне. Йому не потрібен мир ні в Україні, ні в Росії. Ні у світі загалом, якщо вже говорити глобально. Точніше, мир потрібен Росії, її суспільству, її економіці, яка продовжує розвалюватися уже настільки очевидно, що про це не можуть не говорити навіть тамтешні провладні коментатори та ангажовані Кремлем західні журналісти чи ЗМІ. Але Путіну мир – не потрібен.
Саме тому питання 30-денного перемир’я в Кремлі навіть не розглядалося. Російський режим, тоталітарним уособленням якого є сам-один Путін, не потребує цього кроку. У цьому суть усіх "миротворчих" рухів Російської Федерації у останній час.
Коли Путіну треба було показати себе великим християнським президентом – він зупинив війну. Ну, чи зробив вигляд, що зупинив. Коли Путіну потрібно було провести показушний парад на 9 травня – він зробив те саме. До власне нинішньої війни, до її перебігу, проблем і наслідків ці рішення не мають жодного відношення. Це суто політичні кроки кремлівської влади, яка продовжує жити у своєму вигаданому світі.
Але тоді виникає питання – навіщо цій владі з її ілюзіями раптом знадобилося влаштовувати перемовини у Стамбулі? Перемовини, які цілком прогнозовано завершилися практично нічим – анонсований Умєровим обмін можна було організувати (і неодноразово уже організовували) без подібного пафосу.
Кремлівський примітивізм
А тут ситуація дещо інша. Попри перебування у власному світі, Путін час від часу все ж повертається до реальності. Де його американський колега нещодавно заявив – здається, мене водять за носа. А європейські лідери, які, будемо говорити чесно, значно адекватніше за Дональда Трампа сприймають реальність, тут же продовжили цю тему, наголосивши на необхідності значно жорсткіших санкцій проти РФ. Поставивши цим того ж таки Трампа у непросте становище.
Але не тільки Трампа. Путін зрозумів, що цього разу може отримати болючий удар – по тому ж тіньовому танкерному флоту, який зараз фактично є чи не головним наповнювачем російського бюджету. Треба було знайти якийсь вихід, аби унеможливити чи принаймні відкласти на більш-менш тривалий час цей санкційний (і не тільки) удар. Вихід був знайдений – влаштувати переговори.
Вихід, прямо скажемо, досить примітивний і не так щоб дієвий. Але тут важливо пам’ятати дві основні речі. По-перше, сам по собі кремлівський КДБшний режим – є, м’яко кажучи, не дуже розумним. Якщо абстрагуватися від того, що пишуть про Путіна проплачені західні ЗМІ та корисні українські ідіоти-експерти – то цілком очевидно, що стратегічно російський режим давним-давно програв цю війну, ще до її початку. Програв саме тому, що КДБ уміє лише убивати конкурентів та проводити різні "спецоперації". Реального державницького мислення у ньому ніколи не існувало. А усі ті "перемоги" Путіна, про які продовжують розповідати дві згадані вище категорії – це лише наслідок тотального контролю спецслужб. Погодьтеся, нічого складного, віртуозного немає в тому, щоб, маючи усю повноту влади над силовими структурами, відібрати медіагрупу у одного олігарха (Гусінського) чи нафтову компанію у іншого (Ходорковського), посадивши того за ґрати.
До речі, саме на такому примітивному рівні сам Путін і почав своє сходження на російський політичний Олімп. Його зірка тоді, у другій половині 90-х, зійшла тільки тому, що він, будучи керівником ФСБ, погодився на низьку і відверто ганебну "спецоперацію" із тодішнім генпрокурором РФ Юрієм Скуратовим, який заважав тодішньому ж президенту Росії Борису Єльцину. Нагадаю, що Скуратову банально підклали проституток, записали його забаву на відео (у цьому і полягала робота Путіна) і оприлюднили запис на державному телеканалі РТР. Путін тоді на ділі продемонстрував готовність до найбрудніших вчинків – чим, власне, і займається до сьогодні. А для таких вчинків не потрібно мати стратегічного мислення – достатньо бути безпринципною людиною і мати в руках відповідні інструменти, у вигляді прихованої камери чи Федеральної служби безпеки.
Фактор Трампа
Є і другий нюанс, який пов'язаний з іншою, будемо відвертими, недалекою людиною. Цю людину звуть – Дональд Трамп. Той самий Дональд Трамп, який, до речі, у січні 2021 року закликав свій електорат до іншої "спецоперації", нападу на Капітолій, де відбувалося формальне підбиття результатів президентських виборів-2020. Але мова зараз не про Капітолій, а про нинішню логіку Трампа.
А вона полягає в тому, що йому достатньо показати "бажання" зупинити війну – і він уже біжить, аж перечіпляється, заявляти про те, який Путін молодець, як він хоче припинити криваву бійню (ту саму, яку кремлівський диктатор власними руками і розв’язав і продовжує розганяти уже четвертий рік), а от Зеленський, мовляв, погана людина, бо постійно вимагає якоїсь допомоги.
В історії Сполучених Штатів ХХІ століття – тобто, будемо говорити, у путінські часи – уже був один такий президент, якого Кремлю вдалося ввести у оману, принаймні, тимчасово. Це Джордж Буш-молодший, який після теракту 11 вересня 2001 року і фальшивої підтримки з Кремля (у тій історії також була використана релігійна тема, бо Путін знав, що Буш – типовий республіканець, для якого це є важливим) заявив навіть, що хотів би мати поруч із собою у окопі такого партнера, як Володимир Путін.
Звісно, це досить швидко пройшло – бо Буш-молодший, попри усі свої мінуси, був людиною системи. І Республіканська партія тоді була потужною силою, а не підстилкою під хотілки президента, як ми це бачимо зараз. І 2008 року, під час агресії проти Грузії, тодішній президент США повівся відповідним чином.
Трамп же – не просто людина недалека, якщо не сказати примітивна. (Що засвідчує головний підсумок його візиту на Близький Схід – подарований Катаром, країною, яка є головним партнером ісламських терористів, літак. Раніше до настільки примітивного рівня опускався хіба інший недалекий правитель, генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв. Щоправда, тому дарували – в США, між іншим – лише автомобілі.) Він ще і не має жодних чи майже жодних обмежень з боку адекватних залишків Республіканської партії.
Що логічно обертається викривленим поглядом на реальність. От і призводить це викривлення до звинувачень на адресу не Путіна, а Зеленського. До того ж настільки примітивні, як історія із костюмом. (Нехай формально в тій історії брав участь і не сам Трамп, а його віцепрезидент Венс. Втім, ми усі розуміємо, що Джей Ді Венс – не більше, ніж молода копія нинішнього глави Білого дому.)
А на людину з такою логікою і таким світоглядом – навіть ці безглузді переговори, які не принесли жодного результату, цілком можуть подіяти. Що ми і побачили після їхнього завершення – коли Трамп заявив, що, мовляв, бачить, як Путін втомився від війни і хоче її завершити. Для цього, як бачимо, достатньо було лише імітувати переговірний процес.
Ось для цього Путін і влаштував усе це стамбульське шоу. Це шоу для одного-єдиного глядача. І, схоже, цьому глядачу – принаймні, на якийсь час – вистава сподобалася. Втім, європейські партнери, скоріш за все, досить швидко повернуть Дональда Трампа до болючої реальності. А тому знову доведеться повертати туди Володимира Путіна. Словом, нинішній світ – у руках двох малоадекватних правителів, яким постійно треба нагадувати про те, що реальність це не те, що у них в головах, а безкінечні жертви на полі бою, жертви в ім’я незрозуміло чого.