Багато хто був здивований, чому це сталося, і чому сталося саме зараз? Насправді, дивуватись не варто, ми опинилися в списку, в якому раніше з’явилися Данія (у зв’язку із зазіханням Трампа на Гренландію), Канада, Мексика, Панама, в широкому контексті – вся Європа (за виключенням правопопулістських союзників команди Трампа). Рано чи пізно агресивний тиск з боку Трампа мав проявитися і по відношенню до України. Це суть трампістського світогляду і особливість його політики: головне – гроші; і ці гроші треба вибивати з тих, хто слабше і є залежним до США.
Безпосередньою причиною для агресивних заяв Трампа і високопосадовців з його адміністрації була відмова президента Зеленського підписати кабальну угоду по стратегічних ресурсах України, а формальним приводом стала критика Зеленським переговорів США і Росії в Ер-Ріяді. Трампу дуже не подобається коли йому відмовляють, а ще більше, коли його починають критикувати. Ну а далі – понеслося. Не буду повторювати те, що всі чули і бачили. Однак агресивна хвиля з Вашингтону в бік президента Зеленського це є також вже апробована (на інших країнах) тактика агресивного тиску на українське керівництво з метою все ж таки примусити Київ до підписання ресурсної угоди, яку запропонували США.
Але треба розуміти, що справа не тільки в роздратуванні Трампа щодо Зеленського, і не тільки в намаганні дотиснути нас до підписання ресурсної угоди. Вже очевидно, що суттєво міняється політика США до нас, до Росії, до Європи. І це помітно не тільки по риториці Трампа, а по конкретних діях США в ООН, в переговорах з Росією, і відносинах з нами, тощо. Домовитись з Росією для Трампа важливіше, ніж домовитися з нами. А ми маємо заплатити Трампу по рахунках за те, що нам надавали як безопплатну і безповоротну допомогу. Кардинально змінюються підходи США до своєї зовнішньої політики. Ліберально-демократичні цінності відкидаються (або замінюються зовсім іншим – меркантильно-консервативним і егоістичним тлумаченням національних інтересів США), гроші важливіше глобальних безпекових інтересів США, замість партнерства по відношенню навіть до союзників застосовується агресивний диктат, в пріоритеті – великі оборудки (big deals) з тими, хто традиційно був стратегічним конкурентом, а то і ворогом США.
Чому це необхідно усвідомлювати? Тому що нам доведеться і зараз і надалі шукати оптимальний баланс між тактикою і стратегією у відносинах з США в контексті нашого протистояння російській агресії.
Зараз нам треба зняти конфліктну напругу навколо теми ресурсної угоди і взагалі у відносинах з Трампом та його адміністрацією. Мабуть доведеться піти на деякі поступки Сполученим Штатам по ресурсній угоді, щоб зберегти для України навіть просто можливість купувати американську зброю. Але колишньої безоплатної воєнної допомоги вже не буде. А про економічну допомогу з боку США можна і не мріяти. Хто знає, які поступки будуть від нас вимагати США заради формального припинення війни в Україні? І в цьому питанні нам ймовірно доведеться йти на не неприємні компроміси. І дай бог, щоб це ще були компроміси, а не односторонні поступки України. І серед ймовірних вимог можуть бути такі, які будуть для нас абсолютно неприйнятними, наприклад, визнання окупованих територій російськими.
Звертаю увагу на ці обставини для того, щоб у всіх нас не було ілюзій, що можна повернутися до колишніх партнерських відносин з США. Партнерство якщо і буде, то ситуативного і інерційного характеру. Причому це ми будемо боротись за збереження хоча б залишків партнерських відносин. Адміністрація Трампа не буде розглядати нас як партнерів, тим більше стратегічних. Ставлення до нас буде як до об’єкту торгів з Росією і до ресурсного активу (і добре, якщо на майбутнє, а може і просто як до джерела компенсації витрат, які були раніше).
Які висновки ми можемо зробити з нинішньої (вже нової) ситуації в наших відносинах з США? Ця ситуація може певною мірою змінюватись (і в негативний, а може і в позитивний бік, якщо Трампа трохи попустить і йому буде вигідно трохи підтримати Україну), буде навіть гойдатись як на американських (трампівських) гірках, але головні тенденції, про які я сказав вище, вже є очевидними.
З точки зору поточних тактичних інтересів зараз ми маємо, і навіть мусимо шукати певні, відносно прийнятні компроміси з Адміністрацією Трампа з питань ресурсної угоди, з питань умов завершення російсько-української війни, і по деяких інших темах. Можливо деякі з цих компромісів будуть болісними для нас. Однак ми не можемо (навіть якщо дуже хочеться) послати Трампа під три чорти, як дехто пропонує. Негативні наслідки тоді для нас будуть дуже великими, особливо з точки зору впливу на військову ситуацію. Поки що ми є занадто залежними від США. Тому доведеться проявляти гнучкість.
В контексті більш тривалої перспективи ми маємо розуміти, що як мінімум на період президентства Трампа неминуче втрачаємо США як головного стратегічного партнера України, зокрема і у військово-політичному протистоянні з Росією. Однак цей процес треба розтягнути в часі і мінімізувати його негативні наслідки.
Одночасно нам треба думати про формування нової безпекової стратегії. На даний момент очевидно лише одне – нашим головним стратегічним партнером на перспективу стануть європейські країни (звісно, з деякими виключеннями, і можливо трохи в іншій формі, ніж зараз). У нас спільні виклики (нова зовнішня і безпекова політика США при Трампі) і проблеми (російська агресія), просто для нас вони є більш виразними і небезпечними. Але доведеться шукати і додаткові запобіжники і контрважелі, щоб зменшити загрози з боку Росії, і подальших бурхливих коливань міжнародної політичної кон’юнктури, зокрема і з боку США при президентстві Трампа.