Але ця теза вчергове виказує явне нерозуміння стратегічних цілей Кремля. Бо вона не в чотирьох окупованих областях і Криму. Навіть якби сучасний світ вирішив, що історія здачі Судет Гітлеру - це виключення, а не правило.
Ціль Москви - збільшення геополітичного впливу Росії (памʼятаєте, "Россия больше не будет униженной") і сіра, буферна зона, вибудувана між нею і Західною цивілізацією (в ідеалі - повернення до двополярного світу, де Росія - great again). І щоб ця буферна зона проходила навіть не по Україні, а, скажімо, по території Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччини. Щодо останніх двох ця зона вже є очевидно "гібридизованою". Пояснювати тут не треба. Подібний формат відносин Путіна влаштовував би з більшою частиною Європейського Союзу, бо це ніби "Варшавський договір-2", у якому Росія бачить себе "спрямовуючою і керівною силою".
Ось чому "швидке рішення" по Україні, про яке не написало лише ліниве західне видання, насправді лише дисклеймер (письмова відмова від відповідальності за можливі наслідки того чи іншого вчинку). І треба констатувати: очевидне бажання повернутися в 2022-й рік наразі переважає аргументоване розуміння, до чого може привести нагородження, а не покарання режиму Путіна.
І скільки б про це не писали і не говорили українські аналітики, політики, журналісти - виглядає так, що ми намагаємось заставити західні суспільства і їх еліти врешті-решт "подивитись вгору". А вони фільм бачили, але висновків не зробили. Бо вважають, що проблема перебільшена, а Путін уже не ризикне йти далі. Наївні.
Тому у нас у 2025-му не такий вже й широкий вибір методів продавлювати своє. Уявляю, як не хочеться багато чого робити нинішньому Офісу (наприклад, заглядати в очі Трампу). Але інші методи - прохання, ультиматуми, вимагання - уже неефективні. І це добре, що в ОП почали це розуміти. Тому нам доведеться ставати і мудрішими, і хитрішими одночасно. І нарешті починати будувати свою стратегію - якою ми бачимо Україну і що треба зробити, аби вона такою стала.