Ми проходили щось подібне в 2019-му. Кадрова плутанина – коли фахівці перемежовуються самозванцями. Хаотичні обіцянки, що не мають нічого спільного з реальністю. Фестиваль сумнівних ідей, які обіцяють країні все, крім передбачуваності.
П'ять років тому в нашій країні в моду ввійшли люди без досвіду та компетенцій. Тріумфатори виборів сконцентрували у своїх руках небачені повноваження – і нам залишалося лише гадати, до чого приведе країну цей електоральний експеримент.
У той момент все, що відбувалося, сприймалося як краш-тест для системи – і ми могли тільки сподіватися, що державі стане міцності, щоб її пройти. А наступні три роки спостерігали, як реальність заземляє всіх, хто планував цю реальність ігнорувати.
Тепер настала черга Сполучених Штатів.
Американський тріумфатор може обіцяти закінчити нашу війну після інавгурації. Статус кандидата в президенти дозволяє йому жити у власному світі, але після вступу на посаду йому не уникнути зустрічі з реальністю. І в цей момент на нього чекатиме безліч несподіванок.
Йому належить дізнатися, що США мають інструменти тиску на Україну, але практично жодних – для тиску на Росію. Що будь-які ініціативи з миротворцями для Кремля рівноцінні введенню іноземних військ на територію його суб'єктів федерації. Відколи Москва вписала у свою конституцію Запоріжжя та Херсон, будь-яка ідея заморозки лінії фронту для неї рівноцінна відмові від власних обласних центрів.
Дональду Трампу належить виявити, що Москві потрібен не буфер з Україною, а Україна – як буфер. Що американському президентові нема чого запропонувати російському крім власного приниження. Що глава Кремля живе у своїй реальності – і продовжить там залишатися, поки йому вистачає на це ресурсів.
У складних явищ немає простих рішень. Український президент це знає, як ніхто. Він обіцяв закінчити війну на Донбасі, але виявилося, що йому до снаги або капітулювати, або продовжувати чинити опір. Тепер його слідами йде тріумфатор американських перегонів – і з січня ми стежитимемо за тим, який вибір зробить він. Обидва президенти спочатку звинувачували в продовженні війни своїх попередників. Але єдина причина вторгнення сидить у Кремлі, й настала черга Дональда Трампа дійти до цього висновку.
Реальність протвережує. Єдина умова, за якої ти можеш її ігнорувати – це коли ти впевнений, що платити за помилку доведеться не тобі.
Про це українському президенту могли б багато розповісти грузинські політики. Нам випало стежити, як еліти цієї країни відмовляються від європейського курсу. Беруть на озброєння найгірші авторитарні практики. Залишають західну орбіту – щоб перебратися на російську. Нам може видатися це випадковим політичним вивихом. Самоуправством політиків, які вирішили поторгувати суверенітетом країни. Але все, що там відбувається – це лише підсумок ситуації, коли жертву залишають з агресором наодинці.
Грузія не просто програла свою війну в 2008 році. До того ж вона залишилася без гарантій її неповторення. Захід не забезпечив країні безпеку. Не озброював її армію. Не розміщував свої бази. Внаслідок цього страх нового вторгнення почав народжувати в грузинському суспільстві запит на мир. Запит на мир приводив до влади тих, хто обіцяв домовитись. Домовленості з агресором загрожують життям за правилами агресора.
Все це може бути і українським сценарієм – якщо наша війна також закінчиться без гарантій її неповторення. А тому в усіх можливих конфігураціях українського майбутнього ключовим є привілей цього майбутнього не боятися. Якщо Україна отримає перший ярус піраміди Маслоу – той, що про безпеку, – то майбутні покоління українців мають шанс на Росію не озиратися.
Натомість у такому сценарії нам буде чому повчитися вже у Європи. Коли вся політична дискусія зводиться до того, що один табір хоче рятувати демократію, а другий – закликає рятувати націю.
Саме цей тренд входить у моду в наших сусідів. Коли на виборах партії різноманіття конкурують із партіями одноманітності. Коли заклики до інклюзивності протистоять гаслам відокремленості. Думаю, ми порівняно легко зможемо вписатись у загальний тренд. І нарешті забути про звичне протистояння між адептами радянського минулого та українського майбутнього.
Але зміна політичного регістру чекає на нас тільки в тому разі, якщо нас не залишать на самоті. Якщо циніки зрозуміють вигоду цінностей. Якщо сама ідея війни з нами перекочує в категорію надто руйнівної авантюри.
П'ять років тому Україна проголосувала за ілюзію легких рішень – але вони не витримали перевірку реальністю. Тепер цим же шляхом належить пройти Сполученим Штатам. Від їхньої готовності вчитися на власних помилках залежатиме те, чи встигнемо ми зробити висновок із наших.
Інакше нам не уникнути повторення грузинських.