На мою думку головна причина поширення такої негативної реакції у деформації поняття "святкувати".
Адже протягом радянського періоду головним способом "святкування" вважалися публічні масові розваги та певне поліпшення раціону харчування.
У новий час до такого більш утилітарного розуміння святкування додалися сучасні тенденції комерційного наповнення будь-яких подій. Коли, по суті, все одно, "що святкуємо" - хоч Різдво Христове, хоч Геловін, аби лиш щось купувалося та зростали продажі.
Однак самé українське слово "свято" (як і його англійський еквівалент holiday, "святий день") в першу чергу нагадує про СВЯТІСТЬ.
Святість - це не про розваги, застілля, розпродажі. Сутність терміну "святість" - це виокремлення. Вилучення чогось зі звичайного вжитку.
Бог святий, бо Він виокремлений від світу, не зливається з ним, не розчиняється. І святі дні - це дні, коли ми буденність, звичайне відкладаємо заради особливого. Заради того, щоби вшанувати події та осіб, значення яких - не буденне, а вічне.
Ми виокремлюємо спеціальні дні для того, щоби саме їх повʼязати з сенсом і глибинним значенням історії як шляху взаємодії Бога і людей. Ми у святий день присвячуємо свої слова, думки, діла тому, що перевершує нас самих і сьогодення.
І ТОМУ, Хто більший і вищий за все.
Отже, чи треба святкувати під час війни?
Краще обмежитися, коли йдеться про "святкування" утилітарне, споживче, розважальне.
Але треба і НЕОБХІДНО святкувати через особливе долучення до істин і традицій, що повʼязані з вічністю і ВІЧНИМ.
Бо війна, серед іншого - це також і боротьба за істину, за вічне, за святе.