Для такого стану справ є низка пояснень:
1. Поки не вдалося реалізувати запланований контрнаступ.
2. Потужна інформаційно-психологічна диверсійна діяльність росіян в Україні і на Заході. Ворог активно створював у нас конфліктні ситуації і просував деструктивні дискурси у соціальних мережах.
3. Треба визнати, що і ми усі разом (влада та опозиція) створювали для цих ворожих ІПСО приводи, та ставали "корисними ідіотами", які посилювали ефект цих диверсій.
ЩО ДАЛІ?
Якщо тенденція збережеться, то на тлі нашої демотивації ворог може піти за двома сценаріями:
1. Зниження інтенсивності бойових дій на тривалий час і проштовхування мирної угоди на невигідних для України умовах.
2. За якийсь час початок нового масованого наступу.
ЩО РОБИТИ УСІМ НАМ?
1. Визнати існуючий і несприятливий емоційний стан в країні. З відповідними висновками кожного для себе особисто.
2. Перестати "гризти" одне одного. Шукати способи вирішення проблем, а не знаходити можливості критикувати одне одного. Маємо бути щиро вдячні колегам з громадського сектору, які виявляють управлінські проблеми і прагнуть їх вирішити, а не лише голосно розповідати про них.
3. Треба нарешті збагнути, що окрім героїчної боротьби на фронті, маємо дедалі глибше проникати в тіло РФ. Посилювати тиск на слабкі місця всередині ворога. Скажу, що у цьому напрямку досі багато невикористаних можливостей і непочатий край роботи. І мова не так чи не лише про нальоти безпілотників на ворожу територію або окремі підривні заходи там, як про системні удари в адміністративно-управлінську та соціальну серцевину ворожої держави. Ми поки не використовуємо навіть того, що лежить на поверхні. Повірте, у Москві добре знають свої слабкі місця. Вони істерично лементують, коли наші Сили оборони щось роблять у цьому напрямку. Нарешті маємо збагнути, що наш горизонт системної боротьби з ворогом не може обмежуватися лінією фронту. Це безперспективно.
***
Конкретних прикладів не буде, бо публічні майданчики не те місце, де варто говорити детальніше.